Притишена краса
стуманеності шляху.
В долонях мить,
яка є суть Буття.
В твоЇх зіницях
Зорі вершать знаки,
У пориваннях твОїх
є точка відліку,
де ще одне Життя.
Прописуєш мелодії
по травах в сутичці з луною,
а я боюсь
торкнутися
позначене Громовицею одною
це смерекове диво-лоно...
А я боюсь торкатися руками
до тіла твого,
загорнутого в черес...
Торкаюсь тільки,
щоб не видати страхУ.
Сама себе
я зашиваю в тайстру
зеленим гобеленним швом,
своЇ страхИ
сплітаючи в косУ,
нервово реагую животом
на крик твоЇх долонь
по мОїх
давно неходжених стежках.
Горять Вони.
Як полум"я,
чекаючи, мов кисню -
Поцілунку.
А паралельно
в мЕні
крутиться ім"я
Нових дітей.
Так тихо...
й
Лунко...
Я падаю...
Опори десь нема.
Що принесе тобі моЯ зима?
ТИ поруч?
чи то я - одна?
Перемішалися емоції,
Як в шклянці.
Я прокидатимусь
у завтрішньому
"Вранці",
шукаючи посмішкою
лиш твоЇх очей
І слів
про
надспокійне щастя,
в якому
вже
страхУ нема.
А тільки...
Дві вишиванки лежатимуть аж занадто поруч
ПС. І, обов"язково. пахнутиме сіном...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202713
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2010
автор: LaLoba