Мені б узвар, що виліковує,
Та хміль веснянок гайових.
З періоду льодовикового
Лежить на серці льодовик.
А біль ще з Юрського періоду
На думах залишив карби.
І хто мене на сонце виведе
З печер первісної журби?
Хто смуток з ери допотопної
Зітре з похмурого чола?
Журба змією підколодною
Із світу білого звела.
І що мені з плаща озонного,
Якщо зносився він до дір?
Не бачу сенсу в тім резонного
Довірить долю зблиску зір.
У чорних дірах я - пір'їною.
В штормах човном я без вітрил.
І те, що зветься Україною,
Тримаю із останніх сил!
Втрача духовні гени нація.
І затрамбує, і замне
Важкий каток глобалізації
Вкраїновірного мене.
І нічиєю перемогою
Переколотиться весь люд.
Про нас в «Всесвітній міфології»
Й рядка нащадки не знайдуть!
Хай слово рідне виліковує
Та хміль веснянок гайових,
Тоді й розтане льодовик
З періоду льодовикового.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202086
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.07.2010
автор: СавчукМикола