Може, то й не мені малювати настільні портрети;
Жити в паводках снів, затуляючи лоб рукавами.
І ходити не в ті довжелезні пусті мінарети,
Притиснувши надійно язик за своїми зубами.
Знаєш, справа не в тім, що колись сонце зіб’ється з часу,
Що не буде границь поміж денним й нічним алгоритмом.
Просто в грудях моїх щось до тебе з роками не гасне,
Просто губи мої для твоїх тільки уст соковиті.
І нехай за вікном непробудно гримітиме злива:
Я розпалю камін, відкоркую десертного соку.
Тільки з ним (чорт, лиш з ним!) я по-справжньому була щаслива,
Не зробивши вперед, ні назад надпотрібного кроку.
Мабуть, це все думки, пересичені нашим минулим.
Я хотіла колись захворіти на тиф амнезії.
Просто в серці моїм ще живе те, про що не забула,
Просто мрії вже сплять. То лиш тільки останні надії.
P.S. Про тиф амнезії в медичному довіднику не знайдете. Це мій витвір мистецтва :-Р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201077
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2010
автор: Halyna