Старий скрипаль у руки скрипку взяв,
І полилась мелодія печальна,
Весь зал притих, немов би щось чекав,
Незнаючи, що пісня то остання.
Злилися звуки скрипки і душі
В один дует і болем залунали.
Маестро зараз був в усій красі,
На скрипку непомітно сльози впали.
А скрипка краяла ножем серця,
І билися об стіни сльози-звуки,
Здавалося не буде їм кінця,
Ніколи не закінчаться ці муки.
Та раптом засміялася вона,
Розреготалась диким, дивним сміхом,
І враз замовкла, тріснула струна.
Спинився час над сивим чоловіком.
Оркестр затих, мовчав в чеканні зал.
Скрипаль на мить відкрив закриті очі,
Зійшов у зал і їй до ніг упав,
Згорів, як зірка в небі опівночі.
Обірвана струна немов життя,
Та музика для неї лиш звучала,
Її скрипаль дограв всю до кінця,
Тій, що в житті, його не помічала.
© Copyright: Віктор Гала, 2010
Свидетельство о публикации №11005202937
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200989
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2010
автор: Віктор Гала