Поет не боїться примхливої Музи,
Яка не шепоче... однак.
Боїться останньої крапки, що мружить
Поезії погляд – як знак.
Бо серце поета... й себе не обмане,
Давно вміє як говорить.
У світі реальному – тісно коханню!
Журливий поезії цвіт.
Але в цьому світі його не згадають:
«Поет? – Я не знаю його...».
Де натовп, повідають говором тайну:
«Бо згаснув поета вогонь...».
Давно?..
Було це відколи?
В минулій весні.
У розпачі й гніві він спалює вірші,
Ночами безсонними (може чи ні?)
Хотів і не міг себе творчістю втішить.
Навіщо ця мука? Поет чи не може
Спокійно стезею іти!
Бажає і сну, і фантазій! Дорожче
Везіння – поезії див?..
Поет сумував, сумував – і огранив
Від себе реальний весь світ.
І вітер сичав, і хмарини, що ранні,
Й думки дарували політ...
«Навіщо бо жив?
Страждаючи в муках.
Навіщо бо жив?
Як пишуть лист руки...
Уже не відчути гіркої вини...
Згасають вечірні уже ліхтарі.
Червень 2010 рік / 10.12.2025. 17:50.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198272
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.06.2010
автор: VitaLina