Один, як перст, тепер серед людей.
Зовсім один, всі мовби насміхаються.
Іду кудись один, не має більш ідей...
І люди впізнають, але не знаються.
Життя коротке... звісно, треба жити.
Не треба тільки битися об стіл, грішити.
Не треба гаяти в житті, навіть хвлини...
Бо воно йде, немовби сніг із полонини.
Хотілося б на мить, знов зупинити ріки.
Примружити свої, життям присталі віки.
Напитися води, із листя білої троянди.
І дочекатися...зовуть з знайомої веранди...
Зовуть, чи то вже мариться??? Не знаю...
Прибіг, тихенько двері в дім я відкриваю.
Але лиш тиша чорна, там мене зустріла...
А свічка, мов німа знущалася, душа боліла...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197827
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.06.2010
автор: Урюпін Анатолій Іванович