Зламуйте мене, зламуйте,
а я зростуся знов!
Все це поезія, марево…
Та я міцнюща, мов стовп!
Ні не залізний, ні не сталевий.
Я з витонченого світла,
з льодяних діамантів лезо,
з нутрощів самурайський мечів,
з нервових імпульсів непереможних бійців.
Згинаюсь, аби здалось,
що намагаюсь здатись.
І дію, як протидія –
змагаючись не змагатись.
Викрешуючи своє ім’я у повітрі,
Березовим прутом шмагати до крові
ВІРУ сліпу
в незламну НАДІЮ
на палаючу і пристрасну,
всепоглинаючу, мов океан,
ЛЮБОВ .
Маючи здатність до самозцілення –
Загояться рани вмить.
І нерви випнуться, й жили
Оголеним жмутом,
нової свідомості
стрижнем.
Вбираючи відображення відображень
Землю з’єдную з небом
Силою своєї впертості!
07.10.2008.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195704
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.06.2010
автор: gala.vita