Не соромлюсь тепер винуватців запліднень і пилу -
На запилених вулицях струшую острах в траву…
Випробовую велич. І дякую, що запросили
У волошковий день, у якому, здається, живу…
На наперстку тривог – виокремлюю (з даху до столу)…
Чітко відданий рід. Над покликанням – гамір лелек…
Таємниця життя не розгадана буде ніколи,
Як балада про матір - записаний святістю трек…
Тихий зговір страждань. Не залишить осмислених рішень…
Правдолюбні ромашки усі віддадуть пелюстки…
Але серце чомусь за потребою стане палкішим
Чи,можливо, як погляд, уперше занадто різким…
Закохається відчай. І втратить останню довіру…
Теж зіллється із цвітом старого бузку й черемхи…
Не соромлюсь людей. Я їм вірю. По-справжньому й щиро…
Все, що буде і є, - це сумирність й одвічні гріхи…
Все, чим світиться день, - тривіальні стискання кульбаби…
Розмежовує травень. Й розкаже зворушено про
Те, чого не було. І про те, чим схвильовані граби,
Що в найближчому гаї омріюють вічне добро…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190864
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.05.2010
автор: Юлія Радченко