Ранок зимовий – журилися сила,
Сніжна зима почуттями любила...
Голос дзвінкий, враз почуєш який,
Рідний-єдиний! Де сніжні стежки...
Ранок зимовий. І слізка розтала.
Слізка упала. Зоря як у далях.
Що в небесах... Коли ми – на землі.
Буде не складно нам. Іній і лід...
Чи зрозуміти? Або відпустити?
Полум’ям вічності втілити світло
В небо журливе,
Журитися – ні.
Жити – вже диво:
Тобі і мені.
Ранок зимовий, чому у печалі?
Шарф огортає долоні... Як чари?
Вічно кохала й навік полюбила
Зірка моя – віковічне світило!
Ранок зимовий. Я прагну сказати:
Небо і Сонце прохати нам варто.
Так відпускай смуток благополучно...
Як спалахнули алмази в каблучках...
Полум’ям крові чи смутком блакитним...
Бути з тобою – любити і жити.
У почуттях – хуртовина, в домівці –
Затишок й спокій... Мій любий. У Зірці...
Небо ясніє, жаліти серцями,
Щоби кохати – навіки, нестями.
І пробачати! Не відчувай
Ранок зимовий. На мить прощавай!..
24.01.2010. 08.12.2025. 16:33.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185214
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.04.2010
автор: VitaLina