Там, де лунає дзвін, залишився мій спокій,
І в дорогу мене повела земна суєта,
Вона обіцяла душі моїй одинокій
Насолоду буття, і я думав, що це і є достойна мета.
Та блукаючи в часі, хвилини гортаючи в праці і ліні,
Пізнав я лише безглузду правду життя:
Усе, що я маю, колись розчиниться в тліні,
І зникне так само,як зникає у вогнищі непотрібне сміття.
Хтось може згадає, та потім все-рівно забуде,
Бо пам`ять, як дим, рідіє з плином років,
І як це не сумно, та знаю, що так воно й буде,
Ніщо в цьому світі не нагадає про те,що я жив.
Висохнуть сльози, і в пил розвіються думи,
А пройде ще трохи, і забудуться навіть діла,
Й хоч жив я по совісті, й був далекий від глуму,
Однак мою плоть поховає смерті зола...
Я шукаю те місце,де за мною плакали дзвони,
Бо поки живу ще, той спокій хочу знайти,
Щоб не жаліти,що жив,як про смерть нагадають ворони,
Я до дзвонів Христових зараз прагну дійти.
Що знайду там: істину дива,
Чи благодаті й блаженства священний поріг?
Я не знаю, та вірю, що ця стезя милостива,
І відкриє мені правду про сенс усіх пройдених мною доріг...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168823
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.01.2010
автор: Межа реальності