Зима тихесенько мандрує,
У соснах вітер гомонить
І ліс, укритий пристирадлом ,
Мов князь над річкою стоїть.
Душа загублена блукає,
А сніг відблискує кришталь.
Вона життя своє шукає
Яке нікому взе не жаль.
І мов та горда королева,
Що заморозила поля,
Її озве, її покличе
Холодна матінка зима.
І повиде у завірюхи,
В намети снігу, хуртовин.
І налетять, неначе мухи,
Сніги із лісу, із долин
Душа незнатиме притулку,
Відасть себе і мов кришталь
Все серце миттю розпдаться
Охопить дивний її жаль.
Ну а зима, всміхнеться тихо,
Коней у сане запряже
І кришталеві порошинки
По полю, лісі рознесе.
Й ніхто не знатиме насправді,
Чому сніги в мороз блищать –
То душі страчені зимою
На білій простені кричать
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167728
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.01.2010
автор: Левченко Оля В.