І часом так я вітром стану і сама. . .

І  часом  так  торкнутися  б  до  неба,
Щоб  в  сірості  отій  помити  руки,
щоб  розчинити  там  свої  гріхи...
Щоб  лиш  лунали  в  мікрофон  серцеві  стуки,
щоб  так  хоч  трошечки,лишень  краплинку
розтанути...чи  розчинитися...полинути
за  темні  обрії,щоб  снити  ніжні  сни,
щоб  лиш  зімкнути  свої  очі.
І  часом  так  погрітись  біля  сонця.
Зігріти  рученьки,  зігріти  душу.
І  в  тім  теплі  приспати  болі,
щоб  там  заснули.  Щоб  не  рвалися  на  волю.
І  вітер  на  промінні  грав  пісні,
і  тепло  щоб.  Мов  арфою  чутливою
летіла  я  до  сонця.  Миті  всі
я  залишила  у  ранкових  росах,
уранці  я  по  них  ходила  боса.
Я  літала...  щасливою!
І  часом  так  якось  поцілувати  вітер,
у  нього  я  закохана  безмежно!
І  так,  щоб  він  вплітав  волосся
косою  і  шовковою  травою.
Щоб  він  із  джерела  мене  вмивав,
щоб  обіймав  і  брав  з  собою
летіти  птахом  ген  за  горизонт...
За  тихий  обрій,  мріями  повитий.
Я  б  заново  родилася  зорею,
свою  красу  омила  у  річках,
у  горах  би  співала  із  птахами.
Сама  як  птиця..!
І  тихою,  дзвінкою  долею  
і  часом  так  я  б  стала  чиста  і  легка...
Мов  вітер...  мій  коханий!
І  часом  так  втопитись  в  тій  росі,
щоб  вся  до  кліточки...померла...
Й  народилась  знову,
відчувши  теплий  подих  вітру,
немовби  пагін  справжнього  життя,
немов  п'янку  любові  літру.  .  .
немов  нектар.
І  сміх,  і  сльози  -  все  одразу!
І  тихий  щебіт  у  гаю
мене  з  собою  забирає,
відчуть  мелодію  терпку
своїм  незміряним  єством,
своїми  крихітними  крильцями
злетіти...розірвати  тишу!
І  часом  так  хотілося  лишитись
десь  там,де  мрії  проросли.
Та  з  вітром  так  хотіла  одружитись,
що  все  казала:  "Я  лечу!".  .  .
І  все  раділа,  крала  стяги
тих  зболених  сердець  людей.
І  не  тримала  жодної  образи,
і  чисті  грона  клала  у  кишені,
налиті  відблиском  життя...
І  часом  так  хотілося  додому,
душа  усе  строчила  зболені  листи,
та  я  хотіла  щастя,  щастя!
І  зовсім  не  боялася  втекти
від  себе.
від  думок.
від  часу.
Бо  часом  так  губилася  у  квітах,
і  цілувала  той  морський  пісок,
збирала  те  гілля,  той  прах,
який  мій  вітер  розкидав,  як  злився.
Та  знала  я,  що  іншого  мені  не  треба...
Бо  з  вітром  в  нас  одна  душа.
І  часом  так  я  вітром  стану  і  сама,
бо  це  усе,  чого  так  довго  сподівалась  я.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163954
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.01.2010
автор: k-ivanka