Балада про Неї

Її  сонце  зненацька  згоріло  дотла,
Вітер  попіл  по  небу  безжально  розвіяв…
І  опали  зірки,  наче  листя,  з  чола,
На  шматки  розриваючи  простір  і  мрії.

Її  світ  вимирав  від  нестачі  води.
Її  райські  сади  висихали  в  пустелі,
А  Вона  не  пручалася  владі  біди,
Тільки  сумно  стискала  мольберт  й  акварелі…

І.

Був  інакшим  колись  Її  внутрішній  світ,
Розмальований  весь  від  початку  до  краю,
Між  березових  віт  кольоровий  привіт
Дарувала  усім,  хто  торкавсь  Її  раю.

У  безмежжі  думок,  почуттів,  самоти
Фарбувала  ліси,  шліфувала  коралі,
І  словами,  і  пензлем  творила  світи.
Все  навколо  жило,  а  Вона  малювала…

Обережно  виводила  лінії  слів,
Власну  душу  вдихала  у  створений  образ,
Її  вимір  бринів  з  багатьох  голосів,
То  стихав,  то  звучав  голосніше  раз  по  раз.

Вона  вірила  в  щастя.  І  щастям  жила.
Вона  бачила  сум.  Часом  теж  сумувала.
Та  за  спиною  мала  два  білих  крила
І  злітала  увись,  як  тепла  було  мало.

ІІ.

Але  хтось  підпалив  Її  вимір  надій.
Запалав  небокрай,  задимілися  квіти.
Тільки  раз  засміявся  бездушний  палій
І  пішов,  залишаючи  простір  горіти.

Тоді  ввечері  рухнув  Її  дивний  світ,
Захворів,  загорівся  вогнем  божевілля.
І  відмовили  крила  нестися  в  політ,
І  зірки  опадали  на  землю  вугіллям.

Акварель  Її  слів  стала,  наче  смола,
Що  поглинула  простір,  безжальна  й  тягуча,
Її  світ  відмирав.  І  вона  не  жила,
Тільки  мовчки  ковтала  біду  неминучу.

Її  фарби  злилися  у  сірий  коктейль,
Її  звуки  лунали  незграбно  й  фальшиво,
Затонули  ліси  під  пісками  пустель,
Не  вщухали  вітрів  невгамовні  пориви.

І  душа  Її  стиснулася  в  міліметр,
Затремтіла,  сховалась,  лишаючи  пустку,
А  Вона  до  грудей  притискала  мольберт,
І  не  знала,  що  серце  пішло  у  відпустку…

ІІІ.

Її  світ  став  пустим:  акварель  –  нанівець,
Але  знищити  зовсім  його  неможливо…
Наполегливо  в  руки  бере  олівець
І  малює  грозу  чорно-білу  і  зливу…

І  словами  фарбує  краплини  роси,
Що  в  траві,  яку  знову  Вона  малювала,
І  ростуть  Її  крила  з  німої  сльози,
І  летить  Вона  в  небо,  бо  сонця  замало.

Так  із  кожним  падінням  росте  Її  світ,
Стає  дужчим,  міцним  і  нешвидко  згорає,
А  Вона  з-поміж  віт  знов  дарує  привіт
Усім,  хто  постукався  до  її  раю…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151613
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.10.2009
автор: К@труся