Сергій Єсенін
* * *
Ми тепер відходимо потроху
В ті краї, де тиша й благодать.
Може, скоро і мені в дорогу
Тлінні свої пожитки збирать.
О гаї березові поодаль!
Земле, ти! І ви, рівнин піски!
Перед сонмом тих, хто вже відходить,
Не сховати сум ні перед ким.
Надто я любив на цьому світі
Все, що душу втілює у плоть.
Мир осинам, що, розкривши віти,
Задивились у рожевість вод.
Я чимало дум у тиші думав
І пісень про себе досить склав.
І на цій землі, в віках зачумленій,
Щасний тим, чим дихав і що мав.
Цілував жінок я, безперечно,
Квіти м’яв, валявся на траві.
І звірят, як братство наше менше,
Я повік не бив по голові.
Знаю я: гаям цвісти там годі,
Не дзвенять лебідкою жита.
Перед сонмом тих, хто вже відходить,
Відчуваю дрож я крізь літа.
Знаю я, що в цих краях не буде
Нив, що золотяться уві млі.
Ось тому мені дорожчі люди,
Що живуть зі мною на землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=144681
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.09.2009
автор: aleksgun