Немає спокою ніде...

Як  голубка,  лину  в  небо,
До  прозорого  світанку,
До  дзвінкого  зимового  ранку,
До  краси,  до  весни,  до  Тебе.
Як  дощі,  що  впадуть  на  землю,
Розіб’ються  на  смерть  об  ґрунт.
Так  мої  розбиваються  мрії,
Стихають  мелодії  струн.
Як  осіння,  остання  квітка,
Гине  в  домі,  на  чиємусь  вікні.
Так  і  я    зів’яну    в  неволі,
Не  сказавши  всього  Тобі...
Як  прозора  роси  краплина,
Що  засяє  і  пропаде,
Так  зникає  моя  сльозина,  
І  спокій  в  душу  прийде.
Ти  мене  ніколи  не  зрозумієш,
Бо  знайшов  ти  свою  мету.
А  я  ще  досі  кохаю
І  спокою  не  віднайду.
Як  кохання  живе  у  серці,
То  не  вирвати  вже  нічим.
Співочому  серцю  так  важко
Розмовляти  з  серцем  німим...
Так  важко  іти  в  нікуди.
Так  боляче  забувати.
Кажуть  час  лікує  рани,
Не  мої,  але  ж  звідки  їм  знати?
Двом  долям  не  порозумітись.
Не  співати  єдиної  пісні.
Наші  стежки  розбіглись  назавжди,
Не  спитавшись  у  нас  поради.
Де  шукати  сил  жити  далі?
Як  дивитись  перехожому  в  очі?
Як  зустріти  холодний  світанок
І  пройти  крізь  бездушні  ночі?
Я  кричу!  Я  благаю  про  погляд...
Про  одне  лише  ніжне  слово...
Але  тиша  навколо  мене.
Залишилася    тиша  зі  мною...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=131693
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.05.2009
автор: Mariana