Ти обманюєш себе

В  спустошені  ліси  забутих  душ
Мій  звір  самотній,  мій  останній  друг
Втіка  від  мене,  він  не  прийме  з  рук
Шматок  розбитого  об  гордість  серця.
Обманює  себе,  що  зможе  сам
Забути  ніжний  голос,  смак  сльози
І  вірить,  що  не  крикну  з  болем  вслід:
«Зостанься!  Душу  розгризи!»
В  урбаністичній  сітці  диких  міст
Мій  спогад  наче  звір  Тебе  шукає.
З  чужих  долонь  поживи  не  приймає,
Мій  дикий  звір,  що  втратив  нюх.
Для  чого  гострі  кігті,  згубний  погляд?
Чи  Ти  на  полювання  йдеш  чи  на  війну  зі  мною?
Обманюєш  себе,  що  сам  один  на  світі,
Що  вже  нікому  не  зрівнятися  з  Тобою.
Ми  рівні  у  пориві  наших  мрій,
Коли  душа  кричить  і  виє  по  ночах,
Коли  в  очах  нам  світить  дикий  жах,
Коли  до  болю  напиваємось  Любов’ю.
Обманюєш  себе,  що  не  шукав,
Не  йшов  за  мною,  по  моєму  сліду,
Крізь  час  і  простір,  морок,  біль  і  жах,
Що  то  не  образ  мій  в  твоїх  очах,
Що  не  моє  ім’я  застигло  на  устах...  
Що  то  не  я  напилась  знов  Твоєю  кров’ю...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=131602
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.05.2009
автор: Mariana