Сто тисяч років , днів перестороги
І вже кричать давно немає змоги
Та ще слова сказала я не всім
Хоча здаються пустотою вони вам усім.
Так холодно мені! Хоча і не зима.
Це мабуть через те що я сама.
І душно мені! Душно , хоч вітри
Мовчи та бійся. Сльози втри.
Земля так гріє мої босі ноги
В часи біди, часи перестороги.
Трава в руці - творіння Бога
Останнього в житті кінця, порога.
Мовчання – це моя прерогатива
І не кажи мені , що я дурна і хтива.
Мені нема кому сказати й слова
А може просто я вже не здорова?
А може знову дивний сум
Накинувся на мене пустотою дум?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127424
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.04.2009
автор: Контрабас