Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 7)

[color="#ff0000"][b]ІІІ.  ЕПОХА  БАРОКО:  Тінь,  пристрасть  і  застигла  мить[/b][/color]

[b][color="#ff0000"]8.  «КАРАВАДЖО:  СВІТЛО  І  ТІНІ  ПОРТО-ЕРКОЛЕ»[/color][/b]

[i]  (Містерія  на  три  з’яви-«видіння»  з  прологом  та  епілогом)                            
[/i]
[b]Дійові  особи[/b]:
[b]Мікела́нджело  Мері́зі  да  Карава́джо[/b]  –  Майстер,  поранений,  згасаючий  від  лихоманки  на  березі  моря.
[b]Голоси  римських  завулків  [/b]–  відлуння  бійок,  криків  банд,  брязкання  шпаг  та  таверн  на  площі  Наво́на.
[b]Голоси  Мальтійського  ордену[/b]  –  суворий  докір  за  порушені  обітниці  та  втечу.
[b]Ле́на  з  Ко́рсо  (Померла  Мадонна)[/b]  –  голос  блудниці,  з  якої  він  написав  «Успіння  Богородиці».
Голос  глибокої  Тіні  –  стихія  мороку,  основа  його  живопису.
[b]Тіні  гвардійців,  Матроси  [/b]–  безмовні  постаті  у  маренні.                                                                                                                          
 
                   [b]  ПРОЛОГ[/b]
                     Липнева  ніч  [b]1610  року[/b]  душить  [b]узбережжя  По́рто-Е́рколе  [/b]важким  вологим  маревом.  На  розжареному  за  день  піску,  біля  самого  краю  брудної,  солоної  морської  піни,  лежить  чоловік.  Його  обличчя  спотворене  недавньою  жорстокою  бійкою  в  Неаполі,  сукно  колись  дорогої  камізелі  просякло  сіллю,  художнім  лаком  і  чорною  кров'ю  з  глибокої  розкритої  рани  під  ребром.
                       Епоха  Бароко  вривається  в  Історію  не  через  тихі  монастирські  каплиці,  а  через  цей  дикий,  м'ясистий,  поранений  живопис  Караваджо,  де  святі  мають  брудні  п'яти,  а  ангели  пахнуть  римським  потом  і  дешевим  вином.  Корабель,  що  віз  його  останні  полотна  –  його  єдину  надію  на  папське  помилування  за  вбивство,  –  пішов  геть,  залишивши  художника  помирати  на  цьому  розпеченому,  безлюдному  березі.  Одинока  зірка  над  морем  здається  холодним  відблиском  на  лезі  шпаги,  яку  він  у  судомах  так  і  не  випустив  із  міцно  стиснутих  пальців  рук.

           [b]З’ЯВА  ПЕРША:  Холодний  ніж  на  Площі  Наво́на[/b]
               [i]  Простір  берега  [b]Порто-Ерколе  [/b]починає  викривлятися  у  гарячковому  маренні  художника.  Морський  туман  густішає,  і  крізь  нього,  наче  крізь  брудне  скло  таверни,  починають  проступати  силуети  римських  цегляних  стін.  Спалахують  брудні  жовті  ліхтарі.  Чути  тупіт  нічних  переслідувань,  п'яний  сміх,  брязкання  сталевих  шпаг  та  гуркіт  гральних  костей  по  дубових  столах.
           [b]  Караваджо  [/b]важко  перевертається  на  бік,  хапаючись  вільною  від  шпаги  рукою  за  роздерту  камізелю.  Він  плює  кров'ю  на  мокрий  пісок,  намагаючись  підвестися  на  ліктях.[/i]

[b]Мікеланджело  Мерізі  да  Караваджо  [/b][i](хрипить,  кричить  у  порожнечу  моря)[/i]:
                 Куди...  Куди  ви  сховали  мої  полотна?!  Стійте!  Поверніть  корабель!  Мій  [b][i]«Давид  з  головою  Голіафа»[/i][/b]...  моя  [b][i]«Мадонна  пілігримів»[/i][/b]...  Вони  там,  у  трюмі!  Без  цих  клаптів  полотна  я  ніхто!  Без  них  я  просто  вбивця,  засуджений  до  відсікання  голови,  дикий  звір,  якого  цькують  гвардійці  по  всіх  усюдах  від  Рима  до  Мальти!
                       Я  не  хотів  писати  ваші  солоденькі,  вилизані  ікони  для  ситих  кардиналів!  Я  не  хотів  малювати  ангелів  із  курячими  крильцями!  Я  шукав  Бога  там,  де  Його  ніхто  не  шукав  –  у  підвалах,  серед  бруду,  у  криках  схоплених  за  горло  хлопців  у  завулках  Бо́рго!  Я  брав  світло  з  одного-єдиного  джерела  –  пробивав  ним  темряву,  наче  ударом  кинджала,  виривав  людську  плоть  із  небуття!  Чому  ж  тепер  моє  власне  світло  гасне?  Ця  проклята  лихоманка  випалює  мій  мозок...  Озовися,  Риме!  Ти  ж  так  палко  хотів  моєї  крові  –  я  тут,  бери!..

[b]Голоси  римських  завулків  [/b][i](наростають  з  туману  брутальним  галасом  банд  і  таверн)[/i]:
                   –  Ти  знову  вплутався  в  бійку,  Мікеле!  Згадай,  згадай  Ка́мпо-Ма́рціо!  
                   –  Пам'ятаєш  Рануччо  Томассіні,  якого  ти  заколов  на  тенісному  корті  через  дрібний  борг  і  брудну  шлюху?  
                   –  Пам'ятаєш  крики  в  тавернах  біля  площі  Наво́на,  розлите  дешеве  вино,  розбиті  ліхтарі  та  волоцюг,  яких  ти  за  руку  тягнув  у  свою  майстерню,  щоб  писати  з  них  апостолів?
                       …Ти  грався  зі  смертю  щоночі,  ти  писав  своїх  святих  мучеників  із  тих,  кого  завтра  кинуть  у  тифозні  рови  під  мурами  замку  Святого  Ангела!  Твій  єдиний  закон  –  це  ніж,  твій  живопис  –  це  криваве  лахміття  в  божих  шатах!  Біжи…  біжи  далі,  Караваджо!  Гвардія  Папи  вже  на  сусідній  вулиці,  і  мотузка  ката  чекає  на  твою  горду  шию!

     [b]  З’ЯВА  ДРУГА:  Зраджений  Хрест  Мальти[/b]
                   [i]    Римські  завулки  розчиняються  в  тумані.  Світло  стає  важким,  суворим,  сталево-сірим.  З  морської  піни  виростають  силуети  неприступних  скель  Мальти  та  кам'яні  мури  замку  Сант-Анджело.  Зовсім  поруч  чути  залізну  ходу  лицарських  обладунків.  
                     Попереду  Бруно...  ні,  Караваджо  бачить  привид  Мальтійського  лицаря  у  важкому  чорному  плащі  з  білим  восьмикутним  хрестом.  На  пісок  перед  художником  падає  розірваний  золотий  ланцюг  ордену.[/i]

[b]Голоси  Мальтійського  ордену  ([/b][i]звучать  осудливо,  з  презирливою  гордістю[/i]):
               –  Ми  прийняли  тебе  у  свої  лави,  Нола...  Мікеланджело  Мерізі!
                 –  Ми  поклали  на  твою  шию  золотий  ланцюг  кавалера,  ми  простили  твої  римські  гріхи  й  змиту  кров'ю  репутацію!  
                 –  Ми  хотіли,  щоб  твій  великий  пензель  служив  славі  лица́рства,  щоб  ти  увічнив  Хрест  нашої  громади!
                 …  А  ти?  Ти  знову  схопився  за  зброю  у  святих  стінах,  ти  пролив  кров  шляхетного  брата  ордену  і  втік  із  кам'яної  криниці  нашої  найглибшої  в'язниці,  наче  щур  уночі!  Ти  позбавлений  ордену,  ти  проклятий  і  вигнаний  як  гнилий,  смердючий  член  нашої  святої  громади!  Твій  хист  –  від  диявола,  бо  в  твоєму  серці  немає  жодної  краплі  християнського  смирення!  Здихай  у  цьому  прибережному  багні  Порто-Ерколе,  ти  більше  не  лицар,  ти…  порожнє  місце  на  землі!

[b]Мікеланджело  Мерізі  да  Караваджо  [/b][i](плює  на  розірваний  ланцюг,  його  очі  горять  шалом):[/i]
                 Ваш  хрест  такий  же  холодний,  як  ваше  каміння!  Ви  хотіли,  щоб  я  малював  ваші  залізні  мечі  і  пиху?  Я  написав  для  вас  [i]«Усікновення  голови  Іоанна  Предтечі»[/i]!  Я  написав  його  власною  кров'ю,  підписавши  своїм  ім'ям  із  відкритої  на  шиї  рани!  Я  бачив  смерть  ближче,  ніж  усі  ваші  лицарі  у  фортецях!  Моє  мистецтво  не  належить  вашому  ордену  –  воно  належить  істині,  яка  кричить  із  брудної  плоті!
   
             [b]  З’ЯВА  ТРЕТЯ:  МАДОННА  З  РИМСЬКОГО  ДНА[/b]
                   [i]Важке  залізне  світло  зникає.  На  сцену  опускається  м'яке,  тепле,  бурштинове  світло,  схоже  на  відблиск  єдиної  свічки  в  напівтемній  майстерні.  З  морського  туману  повільно  виходить  жіноча  постать.  На  ній  проста  червона  сукня,  її  волосся  розпущене,  а  ноги  –  босі  й  заляпані  річковим  мулом  Тібру.  Це  –  [b]Лена  з  Корсо[/b].  Вона  підходить  до  Караваджо,  який  у  безсиллі  падає  головою  на  її  коліна.[/i]

[b]Лена  з  Корсо,  Померла  Мадонна  [/b][i](її  голос  звучить  як  лагідна,  нічна  сповідь):[/i]
               Мікеле...  Мій  дикий,  мій  нічний,  мій  змучений  Майстре.  Не  слухай  їхні  осудливі  перелякані  голоси,  в  них  захована  лише  гординя.  Вони  викинули  моє  грішне  тіло  в  річку,  бо  я  була  звичайною  блудницею  з  завулка  Корсо.  Вони  кричали  від  огиди,  коли  побачили  моє  розпухле  від  води  обличчя  та  сині  ноги  на  твоєму  новому  вівтарі  в  церкві  Санта-Марія-делла-Скала!  Вони  називали  це  святотатством!
                 Але  ти...  Ти  не  злякався  моєї  смерті.  Ти  сів  поруч  із  моїм  трупом,  ти  змалював  мої  посинілі  губи,  перетворивши  мій  земний  сором  на  величне  [b][i]«Успіння  Пресвятої  Діви»[/i][/b].  Ти  дав  таким  як  я,  проклятим  і  знедоленим  римського  дна,  те  безсмертя,  якого  весь  Ватикан  не  зміг  купити  за  все  своє  криваве  золото!  Твоє  чоло  таке  гаряче,  мій  хлопчику...  Ляж  мені  на  коліна  тут,  під  цим  холодним  туманом  Порто-Ерколе.  Світло  довкола  мене  у  твоїй  картині  ніколи,  чуєш,  ніколи  не  згасне.
 
                 [b]  ЕПІЛОГ[/b]
[i]Бурштинове  світло  майстерні  починає  розсіюватися.  Настає  остання  передосіння  хвилина  перед  світанком.  З  усіх  кутків  сцени  починає  підніматися  густа,  непроглядна,  майже  відчутна  на  дотик  чорнота  –  Тінь.  Вона  огортає  постать  Караваджо,  наче  важке  сукно.[/i]

[b]Голос  глибокої  Тіні  [/b][i](гуде  навколо,  поглинаючи  звуки)[/i]:
               Ти  забагато  взяв  у  мене,  Караваджо.  Я  була  одноосібною  володаркою  цього  світу,  я  покривала  все  людське  єство  своїм  спокоєм,  поки  ти  не  прийшов  у  мистецтво  зі  своїм  проклятим,  різким  бічним  світлом!  Ти  почав  по-живому  виривати  з  моїх  обіймів  шматки  людського  м'яса,  білизну  сорочок,  золото  винних  караф  та  крики  мучеників!
             Ти  змусив  мене,  велику  Темряву,  працювати  на  твої  сюжети,  ти  зробив  мої  тіні  глибокими  й  страшними  лише  для  того,  щоб  твоє  світло  здавалося  людям  святим  і  Божественним!  Тепер  твоя  черга  платити  за  борги.  Поверни  мені  те,  що  вкрав  у  моєї  ночі.  Ця  лихоманка  –  це  мій  отруйний  морок  у  твоїй  крові.  Розчинися  в  мені,  Мікеле.  Твій  час  вийшов.

                 [i](Сонце  починає  повільно  сходити  над  безлюдним  Порто-Ерколе.  Але  воно  не  золоте  й  не  радісне  –  важке,  багряно-сіре,  воно  насилу  пробиває  щільний  морський  туман,  падаючи  на  землю  єдиним,  різким,  похилим  променем  –  фінальним  акордом  «к'яроскуро».
               Караваджо  робить  свій  останній,  надлюдський,  відчайдушний  порив.  Він  витягує  зранену  руку  вперед,  до  цього  першого  променя,  наче  намагається  схопити  пензель  або  впіймати  останні  відблиски  світла).[/i]

[b]Мікеланджело  Мерізі  да  Караваджо[/b]  [i](на  останньому  подиху)[/i]:
           …Світло!..  Тінь  не...  переможе...

       [i]  (Його  пальці  судомно  розтискаються.  Важка  сталева  шпага  з  тихим  дзвоном  падає  на  мокрий  пісок.  Чергова  морська  хвиля  накочується  на  берег  і  повільно  змиває  його  останні  сліди,  залишаючи  світові  лише  його  революційне,  невблаганне  [color="#ff0000"]«к'яроскуро»[/color],  що  назавжди  розірвало  морок  і  змінило  обличчя  Старої  Європи).[/i]

[color="#ff0000"]    [b]    ГЛОСАРІЙ  до  драматичної  містерії  
 «КАРАВАДЖО:  Світло  і  Тіні  Порто-Ерколе»[/b][/color]

[b]Бароко  [/b]—  художня  епоха,  що  прийшла  на  зміну  Ренесансу;  відзначається  драматизмом,  контрастністю,  напруженістю  образів  та  глибоким  відчуттям  кризи  людського  буття.

[b]Бічне  світло  (Променевий  удар)  [/b]—  художній  прийом  Караваджо,  коли  джерело  світла  знаходиться  високо  збоку  поза  межами  картини,  різко  вихоплюючи  фігури  з  суцільної  темряви.

[b]Борго,  площа  Навона,  Корсо  —[/b]  історичні  завулки,  площі  та  кримінальні  райони  Рима,  де  Караваджо  шукав  натурників  серед  жебраків,  бандитів  та  блудниць.  Завулки  Борго  (італ.  I  vicoli  di  Borgo)  —  це  затишні,  подібні  до  лабіринтів  бруковані  вулички  та  історичні  проходи  знаменитого  району  Борго  (Rione  XIV  Borgo)  в  Римі,  що  розташований  безпосередньо  між  Ватиканом  та  річкою  Тибр.

[b]"Давид  з  головою  Голіафа»  [/b]—  одна  з  останніх  і  найтрагічніших  картин  Майстра,  де  в  образі  відрубаної  голови  Голіафа  Караваджо  намалював  свій  власний  автопортрет.

[b]К'я́роску́ро  (Chiaroscuro)  [/b]—  художня  техніка  різкого  контрасту  між  світлом  і  тінню,  яка  стала  основою  барокового  живопису  Караваджо  та  його  послідовників  (караваджистів).

[b]Ле́на  з  Ко́рсо[/b]  —  відома  римська  куртизанка,  улюблена  натурниця  Караваджо,  яка  послужила  моделлю  для  кількох  його  Мадонн.

[b]Мальтійський  орден  (Орден  Іоаннітів)[/b]  —  лицарський  орден,  куди  Караваджо  був  прийнятий  у  1608  році  під  час  втечі  з  Рима,  і  звідки  був  із  ганьбою  вигнаний  за  чергову  криваву  бійку.

[b]По́рто-Е́рколе[/b]  —  дике  і  безлюдне  на  той  час  прибережне  містечко  в  Тоскані,  де  18  липня  1610  року  обірвалося  життя  38-річного  художника.

[b]Рануччо  Томассіні  [/b]—  римський  сутенер  і  бандит,  якого  Караваджо  заколов  під  час  суперечки  на  тенісному  корті  28  травня  1606  року,  після  чого  був  засуджений  Папою  до  страти  й  тікав  до  кінця  життя.

[b]«Успіння  Богородиці»[/b]  —  скандальна  картина  Караваджо,  для  написання  якої  він  використав  як  модель  виловлене  з  Тібру  тіло  потонулої  блудниці  Лени  (Магдалени),  що  викликало  лють  і  огиду  тогочасного  духівництва.                    

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072620
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2026
автор: Сіроманка