Тепер брати в… одній могилі сплять

Два  рідні  брати  загинули  з  різницею  в  один  день.  Їх  привезли  до  батьківського  дому  й  поховали  разом…
Олег  і  Костянтин  Залізняки.  Вони  з  маленького  села  Водяне  на  Кіровоградщині.  Олег  мав  33,  а  Костянтин  –  29  років.
                     
       Чи  є  та  міра,  щоби  змірять  біль
                       Матусиного  серця,  що  ховає
                       Синів  своїх,  що  впали  в  боротьбі?
                       За  що  ж  їх,  Боже,  болем  так    караєш?
                       Чому  ж  не  покарав  Ти  зло  оте,
                       Що  знищує  народи,  покоління,
                       Світ  білий  до  загибелі  веде?
                       Пошли  ж  для  нас  своє  благоговіння!

Квітневий  день  заплакав  не  дощем  –
Сльозами  падав  у  сиру  могилу,
Посіявши  у  душах  людям  щем…
Ховали  двох  братів…  в  одну  могилу.
Олег  і  Костянтин  Залізняки,
Обравши  кожен  шлях  собі  свідомо,
Були  не  просто  вої  –  козаки.
Тепер,  бач,  прибули  з  війни  додому.
Зростали  в  звичайнісінькім  селі.
Пишались  ними  школа  і  родина.
Опорою  були  і  для  сім'ї,
Та  стрілась  на  шляху  лиха  година  -
Війна,  що  сколихнула  цілий  світ,
Покликала  їх  волю  боронити,
Олегові  –  неповних  тридцять  літ,
В  Донбас  помчав  орду  щоб  зупинити.
Не  міг  не  воювати  й  Костянтин,
Тож  на  Сумщину  поспішав  до  брата,
Обов'язок  щоб  виконать  святий,
Аби  московську  гадь  з  ним  покарати.
Чекало  їх  усе  село  й  батьки,
Дружини  й  навіть  донечка  маленька.
Сміливцями  були  Залізняки,
Молилися  за  них  дружини  й  ненька.
Ганялася  за  ними  смерті  тінь,
Та  воїни  були  таки  спритніші.
Чи  то  допомагали  їм  святі,
Яких  молитва  мами  вміла  тішить.
Брати  ж  довоювали  до  весни  –
Для  наступу  приберігали  сили,
Та  раптом  в  березневий  день  ясний
Олега-брата  у  бою  скосило…
Уламками  все  тіло  посікло,
На  порятунок  жевріла  надія.
Квітневий  день  вже  дарував  тепло,
Та  Костянтин  йому  вже  не  зрадіє,
Адже  Олег  відійде  в  засвіти,
Посіявши  печаль  у  серці  брата.
Впаде  шахед  на  Костю  з  висоти…
А  це  для  рідних  ще  одна  утрата.
На  'днім  щиті  зустріло  їх  село,
Де  кожна  ними  сходжена  стежина.
Усе  навколо  пахло  і  цвіло,
Сльозами  вмились  і  батьки,  й  дружини.
Салют  трикратний  небеса  збудив
І  нагадав  про  подвиги  героїв.
О,  скільки  ж  їх  у  нас  –  таких  родин,
Яким  злий  демон  долі  перекроїв!
Тепер  брати  в  одній  могиді  сплять,
Нагадуючи  кожному  про  себе.
Тіла  їх  отча  прийняла  земля,
А  душі  в  райському  саду  на  небі.
                                                       21.11.2026.
©    Ганна  Верес  Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2026
автор: Ганна Верес