Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізованому еротизмі і неофрейдизмі, читачі навипередки задавали питання: «А звідки Ви так добре знаєте дружину прокурора? Ще й дуже конкретну дружину прокурора?» Інші читачі писали, що дружини прокурорів зовсім не такі, що це навіть не типаж, що я нічогісінько не тямлю в юриспруденції, а про судово-медичну експертизу не маю навіть туманного уявлення. Я мусив писати у відповідь, що це все плід моєї хворобливої фантазії, і що будь-які збіги з реальними подіями чи особами випадкові. І я таки насмілився написати ще одну новелу — про дружину адвоката. Знову ж таки, про конкретну особу, не узагальнюючи. Хоча скажу чесно, що дружини прокурорів і дружини адвокатів сильно відрізняються. Якщо дружини прокурорів сентиментальні, чуттєві, мрійливі, полюбляють рожеві плаття та м’яке морозиво, то дружини адвокатів стоїчні, мислять завжди тверезо, конкретно, у них в душі панує апатія, вони носять чорні костюми з білою блузкою, великі окуляри з оправою з панциру черепахи, полюбляють лимонад і міцну чорну каву. Дружини прокурорів — це переважно «діти Марії», а дружини адвокатів - «діти Марти», як писав Редьярд Кіплінг. Дружини адвокатів і дружини прокурорів не дружать між собою, відчувають навіть якусь відверту неприязнь, антагонізм на рівні підсвідомості. І це не пов’язано з робою їхніх чоловіків, які часто сваряться і ворогують показово на публіці, але на дозвіллі бувають друзями і навіть їздять разом на рибу, на качок, на крокодилів, на бегемотів, на бренді чи навіть в норвезьку сауну з японськими чорноокими гейшами.
Я був знайомий лише з однією дружиною адвоката і то ненароком. Чи маю право я робити узагальнення — хто знає. Я просто написав-розказав. А там — судити Вам, шановний читачу.
Дружина адвоката мала ім’я Анастасія. Хоча, коли вона знайомилась з чоловіками, то представлялась, не як Анастасія і, навіть, не як Настя, а як Хіросіма. Друзі (а їх було чимало) її так і називали, навіть не здогадуючись, що то насправді метафора. Вона завжди носила чорний одяг — костюм, часто з білою блузкою (іноді з чорною) і чоловічою краваткою. На лівій руці носила срібний перстень з великим намібійським діамантом. Помірно довге волосся зав’язувала назад у «хвіст» не заморочуючись щодо зачіски і не відвідуючи дорогих перукарів. Окуляри носила завжди, не знімала їх навіть у ванні, коли мила своє молоде худорляве гнучке тіло, навіть у ліжку під час сну — щоб краще побачити сон (а сни їй завжди снилися кольорові і цікаві). Працювала вона в офісі, але не вважала себе планктоном чи то нектоном, чи то бентосом. І на питання: «А чим ти там займаєшся, ворожко часу?» відповідала багатозначно: «Паперами! Dura lex, sed lex». Натякаючи, в них то в офісі все законно, як і має бути в республіці — царстві народу. Вона носила золотий швейцарський годинник фірми «Tisso» з латинськими цифрами (бо римське право, яке вона боготворила!), але до латинської літератури відносилась більш ніж скептично: Цицерона називала апологетом писаризму, Сенеку — пустопорожнім моралізатором, Овідія — фантазером, Апулея — порнографом. Оріген в неї викликав відразу (по зрозумілим причинам), хоча єретиком вона його не вважала. Єдиного римського літератора, якого вона шанувала, так це Горація. Їй подобалось оспівування душевної гармонії та радощів простого життя з закликом «ловити мить». Любила цитувати в тему і не в тему: «Carpe diem, quam minimum credula postero!»
Вона жила в невеликій модерновій квартирі облаштованій в стилі мінімалізму шістдесятих років (але в домі не було ніяких натяків на субкультуру гіпі, хоча були на поличці книги про індіанців, зокрема книга Мілослава Стінгла «Індіанці без томагавків»). На стіні була картина якогось художника абстракціоніста, схожа по стилістиці на роботи Піта Мондріана. Гості іноді запитували: «А це оригінал?» Вона у відповідь тільки крила губи, мовляв: «Пхе! Копій в домі не тримаємо!» На цю картину вона частенько медитувала, запевняла, що назва цієї картини «Політ у нескінченність». Сподівалась, що таким чином досягне нірвани — рано чи пізно. На журнальному столику в неї завжди лежали журнали «Artforum», «Aesthetica», «Apollo» та книги Станіслава Лема — або «Соляріс», або «Едем». Вдома чоловіка вона називала Кріс, хоча справжнє ім’я в нього було Анатолій. Під час розмови з колегами, коли на видноколі з’являвся суджений, вона говорила: «О! А це мій супутник життя». Коли настрій був поганий, то вона слово «супутник» заміняла на «сателіт». Чомусь вважала, що це модерново. На питання колег: «А хто Ваш чоловік?» Відповідала: «Адвокат!» Але конче лунало далі: «Часом його звати не Мартіан?» На що відрізала: «Анітрохи. Навіть на крапочку, навіть на цяпочку, навіть на крихотульочку не Мартіан!» Вона надто добре знала історію Римської імперії, щоб припустити, що чоловік її може стати не Анатолієм, і навіть не Крісом, а Мартіаном.
Коли її запитували про дітей (а були люди, що запитували її про дітей, були таки) вона відповідала: «Розмноження нині не актуальне!» Про еротизм вона говорила зверхньо, відсторонено. Нібито це вже «пройдений етап, тут все зрозуміло і все досліджено, Фройд, звісно, оригінал, але не в усьому правий». Про «Камасутру» вона говорила, що в молодості це читала (і роздивлялась малюнки), але постійно цим цікавитись — це постмодернізм, це все одно, що читати на дозвіллі «Книгу про смачну та поживну їжу» замість того, щоб піти і смачно пообідати.
Вона теж, як і чоловік, закінчила юридичний, мріяла захистити дисертацію з історії римського права і працювати потім доцентом на кафедрі судово-медичної експертизи. Ця мрія її не полишала ні на мить, навіть серед глупої ночі в ліжку під ковдрою, поруч біля судженого юриста, хоча чоловік про це не знав, це була її маленька таємниця. Цією ідеєю — стати доцентом вона була просто одержима. Мрія потроху переростала в манію. Вона навіть придбала книгу, що була видана у Сорбонні — монографію П’єра де Лаградера «Шлях доцента». Вона її читала щодня (потайки) і цілі абзаци вивчила напам’ять і часто їх повторювала — і собі, і знайомим: «У доцента немає мети, у доцента є тільки шлях. Якщо у доцента є вибір, то він без вагань обирає смерть. Багато зрозуміти про доцента можна тоді, коли він потрапить під сильний раптовий дощ. Для доцента не буває нічого неможливого. Проявивши рішучість, доцент може перевернути небо і землю, досягти будь-якої мети. Не варто думати, що ти не в змозі досягти того, чого досягали великі доценти і професори. Адже професори передусім люди, як і всі ми, доценти. Міркуючи так, ти вже на Шляху доцента. Воістину немає нічого, крім справжньої теперішньої миті. Усе життя доцента є послідовністю миттєвостей. Якщо ти доцент, то все своє життя старанно навчайся і шукай Істину. Кожного дня ставай майстернішим, ніж був учора, а наступного дня — майстернішим, ніж сьогодні. Удосконаленню доцента не має кінця. У мистецтві читати лекції найвищий прояв цього мистецтва — це мистецтво мовчати. Якщо ти доцент, як би ти не говорив, офіційно чи невимушено, завжди дивись в очі співрозмовнику чи студенту. Говорити, опустивши погляд, нечемно. Зазирни у своє серце, зрозумій, що доценту нікуди сховатися. Серце — найкращий суддя доцента, і поводитися треба так, щоб не було перед серцем соромно...»
Мріяти вона насправді не любила, принаймні наяву, хоча мрії були (інколи докучливі). Чи то артистично, чи то на публіку вона інколи заявляла, що мріяти вона не любить. Але сни... Які вона бачила неймовірні сни! Якось я зазирнув в її сон. Я маю таку містичну здатність, такий талант заходити в чужі сни. Може це і не гарно, але мені це цікаво, чисто з точки зору пізнання людських душ, і ночами я заходжу в сни різних людей. Це не завжди цікаво, іноді навіть огидно, іноді просто розчаровуєшся в людині — думаєш про людину добре, а заходиш в її сон, скільки там сміття і бруду! Але цієї дружини адвоката це не стосується. Які казкові, фантастичні і чарівні їй сняться сни! Мені настільки сподобались її сни, що я відвідував ці фантасмагорії частіше за уламки царства Морфея інших людей. Їй часто снилося Сонце, воно у снах завжди було добрим і лагідним і завжди посміхалось. Одного разу їй приснився предковічний туман, що блукав Всесвітом у пошуках Істини і випадково зустрів Небуття. Раптом серед туману з’явилась невелика прогалина і звідти визирнуло Сонце — помаранчеве. Воно не сліпило очі, його можна було споглядати, насолоджуватись його буттям. У іншому сні їй приснилось, що Сонце та Місяць злилися в одне світило, і все навколо залило млосним і солодким світлом. А в ніч на суботу їй приснилось, що вона біжить по жовтому дрібному піску берегом ріки абсолютно без одягу, Сонце радіє і дарує її тілу тепло, а з ріки визирають здивовані банькаті крокодили, а з дерев дивляться на неї мавпи вигукуючи репліки захоплення своєю мавп’ячою гортанною мовою. Ще колись їй снилось, що вона плаває в чистій бурхливій глибокій гірській річці зовсім оголеною, її тіло омивають стрімкі потоки води і торкаються величезні форелі своїми срібними плямистими тілами. Їй часто снилося, що вона йде оголеною вулицями старовинного міста, всі на неї здивовано озираються, на ратуші бомкає годинник, військових оркестр грає марш, а Сонце розуміючи посміхається.
Книгами Станіслава Лема вона зачитувалась — п’янко, нестямно. Вважала його модерністом. Постмодернізм вона категорично не сприймала, бо вважала, що будь-яка пародія, навіть висока, це плагіат. А плагіат — це злочин за який потрібно карати і виправдань йому немає, за плагіат потрібно судити польовим літературним трибуналом. Ще їй подобались оповідання і романи Ернеста Гемінгвея, вони викликали в неї якісь дивні переживання, якесь неконтрольоване хвилювання, яке вона не могла доладно пояснити. Проти смертної кари вона виступала категорично, засуджувала аборти, суїциди та маніпуляції зі стовбуровими клітинами. Говорила, що ми всі ще далекі від розуміння, що таке людина. До буддизму ставилась досить стримано, говорила, що вона релігійна особа жіночої статі, але не фанатка. При цьому дивилась в дзеркальце і поправляла чоловічу краватку. Фемінітивів вона не любила і принципово не визнавала, мріяла стати доцентом, а не «доценткою», юристом, а не «юристкою», себе в своєму нинішньому соціальному статусі називала клерком. Фемінізм вона зневажала і ніколи не ставила знаку рівності між фемінізмом і модернізмом, говорила, що «на всі питання і дискурси міжстатевих взаємодій давно відповіли модерністи і крапка! І досить на цю тему метафізики!» Постфемінізм вважала «феноменом нашого хворого суспільства занепаду, що відобразився в кривому дзеркалі готичних алюзій».
Коли мова заходила про Страшний Суд, вона говорила: «Судний день? Та він, схоже, не завтра!» При цьому уявляла собі, що коли Страшний Суд таки настане, то її чоловік буде працювати на ньому адвокатом, у нього буде просто море роботи, а після вони заслужено відпочинуть, і то на повну, і то не одне тисячоліття. Новина про те, що її чоловік найнявся адвокатом до самого диявола, і то вже, а не в майбутньому, не вплинула на неї ніяк. Вони тільки знизала плечима і подумала: «Доведеться мені в пеклі працювати з паперами... Клерком. Сподіваюсь, що там трапиться не дуже нудна компанія...»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072510
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2026
автор: Артур Сіренко