Мертві Зорі

Сидим,  димим  одинаки  і  однакові  бачимо  зорі.
І  вітер  шепоче  привіти,  і  місяць  по  світу  світить
На  нас  сумних  й  таке  ж  саме  сумне  кидає  світло.
І  все  прийде,  як  громом  горе,  і  все  піде,  як  море.
Змиваючи,  минаючи,  не  маючи  нічого  нас  горіти
Лишаючи.  Серед  уламків  замків  ми  бавимось  як  діти.

Бувай,  ще  будем.  А  поки  бережно  будемо  вежі  нові.
І  стіни  так  сумлінно,  немов  за  нами  війни  неодмінно
Пройдуться  слідом.  І  ночі  німи  наші  снігом
Засипить  холод,  а  надворі  суворі  дні  зимові
Настануть  й  не  розтане  лід.  А  поки  ми  в  руїнах
Невпинно  із  піску  будемо  стріхи  гучним  сміхом.

Мов  діти.  Однакові  бачимо  хмари,  а  кошмари
Напевно  різні.  Ти  грізні  певно  бачиш,  мені  ніжні
Страшніші.  Над  нами  треба  ж,  теж  небо,  але
Ми  намарно  шукаєм  там  щастя  примару
І  все,  що  йому  суміжне.  Бо  небо  не  білосніжне.
Й  не  чорне  лишень.  Є  ніч  і  є  день,  воно  добре  і  зле.

Той  же  падає  дощ,  ну  що  ж.  Відчинити  б  вікна,  ґрати
І  в  град  гратись  побігти  та  розчинитись  між  крапель.
Та  боком  послизнусь  і  погасну.  До  рук  візьму  сучасну
Зачитанну  книгу  до  дір  “Мистецтво  втрачати”.
Там  за  горизонтом  край,  що  крає  душу,  мов  скальпель.
Там  за  горизонтом  рай,  а  я  хочу  туди  передчасно.

І  ми  сидим,  мовчим,  думки  в  клубки.  Я  залюбки
Тобі  б  віддала  нитки.  Та  боюсь  сплетеш  у  сітки,
Звідки  нам  не  вибратися  й  годі.  Ми  горді,  без  нагоди
Не  змовимо  і  слова.  Запам’ятай  цей  порух  руки.
Я  сміюся,  свічуся,  так  мабуть  палають  улітку
Мертві  зорі  на  небі  узором,  не  питаючи  нашої  згоди.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2026
автор: Antonina Dutchak