Сидим, димим одинаки і однакові бачимо зорі.
І вітер шепоче привіти, і місяць по світу світить
На нас сумних й таке ж саме сумне кидає світло.
І все прийде, як громом горе, і все піде, як море.
Змиваючи, минаючи, не маючи нічого нас горіти
Лишаючи. Серед уламків замків ми бавимось як діти.
Бувай, ще будем. А поки бережно будемо вежі нові.
І стіни так сумлінно, немов за нами війни неодмінно
Пройдуться слідом. І ночі німи наші снігом
Засипить холод, а надворі суворі дні зимові
Настануть й не розтане лід. А поки ми в руїнах
Невпинно із піску будемо стріхи гучним сміхом.
Мов діти. Однакові бачимо хмари, а кошмари
Напевно різні. Ти грізні певно бачиш, мені ніжні
Страшніші. Над нами треба ж, теж небо, але
Ми намарно шукаєм там щастя примару
І все, що йому суміжне. Бо небо не білосніжне.
Й не чорне лишень. Є ніч і є день, воно добре і зле.
Той же падає дощ, ну що ж. Відчинити б вікна, ґрати
І в град гратись побігти та розчинитись між крапель.
Та боком послизнусь і погасну. До рук візьму сучасну
Зачитанну книгу до дір “Мистецтво втрачати”.
Там за горизонтом край, що крає душу, мов скальпель.
Там за горизонтом рай, а я хочу туди передчасно.
І ми сидим, мовчим, думки в клубки. Я залюбки
Тобі б віддала нитки. Та боюсь сплетеш у сітки,
Звідки нам не вибратися й годі. Ми горді, без нагоди
Не змовимо і слова. Запам’ятай цей порух руки.
Я сміюся, свічуся, так мабуть палають улітку
Мертві зорі на небі узором, не питаючи нашої згоди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2026
автор: Antonina Dutchak