Один день з татом (проза)

     Сонячний  ранок  зазирає  у  вікно…  Яскраве,  тепле  проміння  ніби  поступово  підкрадається  до  обличчя  Сергійка  і  раптово  покриває  повіки.  Хлопчик  примружився  і,  поспіхом,  махнувши  лівою  рукою,  сердито  бурмотів:
—  Що  це  пристало,  як  настирлива    муха?  Хіба  вже  ранок?  Я  ж  іще  не  виспався.
 І  він  так  різко  посунувся  на  край  ліжка,  що  зненацька  впав  на  велику  подушку.  Це  йому  мама  завжди  раненько  клала  на  килим,  бо  після  весело  проведеного  дня  він  часто  падав  і,  вже  продерши  очі,  подумки  обурювався:  «І  навіщо  класти  сюди  подушку?  Воно  ж  якби  хоч  раз  злетів  на  килим,  тоді  б,  може,  добряче  вдарившись,  вже  як  страховку  мав,  поводився  б  не  так  як  у  річці  з  другом  Андрієм,  чи  на  гойдалці  з  Маринкою.  Хоча  вона  здається  сміливіша  за  мене,  тому  й  просить,  гойдати  сильніше,  щоразу  каже:  »Давай  я  буду  як  пташка».  А  мені  ж  соромно:  їй  шість  років,  а  мені  сім,  тому  й  стараюся.  Он  мій  тато  каже  дівчатам  і  жінкам,  щоби  сподобатися,  потрібно  виконувати  всі  їх  забаганки.  Ну,  це,  звичайно  секрет,  але  собі  в  душі  зізнаюся,  як  стану  дорослим  тільки  з  нею  одружуся.  Он  мій  тато,  перед  тим  як  йти  у  військо,  показував  весільні  фото  і  розповів,  що  з  мамою  дружив  із  самого  дитинства.  Називав  це  коханням,  а  що  воно  таке,  я,  звичайно  не  знаю.  Тільки  знаючи  що  я  дуже  люблю  шоколад,  ніби  порівняв  і  сказав,  що  це  іще  солодше  і  смачніше.  А  я  обожнюю  шоколад,  тільки  не  в  плитках,  а  гарячим  —    таким  мене  балує  тато,  так  мама  каже,  коли  ми  ходимо  в  кафе.
Правда  нині  тато  десь  далеко  чи  на  полігоні,  чи  на  передовій.  Одне  знаю  щось  перевозить  на  машині,  інколи  й  до  нас  навідується.  Це  вже  давненько  його  не  було.  Я  дуже  скучив  за  ним  і  за  його  поглядом,  коли  він  подає  шоколад    у  керамічній  чашечці  на  блюдці    з  чайною  ложечкою  і  так  усміхається,  що  в  очах,  з’являється  сонячний  блиск.  Тоді  мені  дуже  приємно,  що  хочеться  обійняти  і  притиснутися  так,  щоб  аж  затамувати  подих,  відчувши  його  тепле  тіло.  А  я  оце  вчора  у  воді  борюкалися  з  Андрієм,  з’ясовували  чий  тато  на  війні  більше  потрібний:  чи  той  що  запускає  дрони,  чи  мій,  що  щось  перевозить.  А  що  перевозить,  то  каже,  це  секрет,  але  дуже  потрібно,  щоб  знищувати  ворога».
 Хлопчик  так  замислився,  що  й  не  помітив,  що  й  досі  лежить  на  подушці  і  однією  рукою  ніби  її  обіймає.  Зненацька  ледь  скрипнула  кватирка  і,  він,  звернувши  на  неї  увагу,  різко  зірвався  з  килима  й,  погладивши  рукою  подушку,  поспішав  застелити  ліжко.
   У  шибку  затарабанив  дощ,  неначе  підганяв  його,  хлопчик  шкодував,  що  прокинувся  невчасно.  Раптово  настигли  думки:  »Воно  б  було  краще  до  річки  сходити,  освіжитися  під  ранковим  сонячним  промінням,  а  потім  нехай  би  вже  ліпашив.  І  де  ті  хмари  взялися?  Тож  літо!  Навіщо  людям  псувати  настрій?  Хоча  мама  каже  дощ  потрібний,  а  як  на  мене  —  то  нехай  би  трохи  пізніше,  мені  ж  так  хотілося  похлюпатися  у  воді  й  засмагнути».
 Він  різко  відвернувся  від  вікна,  намірився  вийти  з  кімнати,  коли  його  зупинив  частий,  сильний  стук  по  шибці.    Коли  хлопчик  побачив  тата,  його  очі  округлилися,  а  поступово  червоніючі  щоки  надулися,  як  половинки  стиглих  яблук.  Він  підскочив  на  місці,  ніби  перестрибнув  через  стрибалку  й  за  мить  зник,  рішуче  закривши  за  собою  двері.
   За  кілька  хвилин  після  теплих  обіймів    Ольга  подала  на  стіл  гречану  кашу  з  котлетами  й  стиглі  помідори.  Сергійко  поспішив  сказати:
—  Тату!  До  речі,  це  я  вчора  помідори  з  грядки  збирав.  Мама  сказала  тож  я  взяв  відерце  і  пішов  збирати.  Бачиш  це  перші,  вибирав  найчервоніші.  Вони  вже  смачні,  я  не  стримався  й  просто  на  грядці,  обтерши  один  об  сорочку,  задоволено  смакував.
—    Добре  що  хоч  витер,  сорочки  не  шкода,  але  заздалегідь  знай,  краще  помити  під  проточною  водою,  а  вже  потім  їсти,—    сказала  Ольга  й    поглянула  на  чоловіка.
А  він  одним  оком  підморгнув  до  сина  й  погладивши  по  голові,  мовив:
—  Молодець!  Мамі  потрібно  допомагати.  Ти  маєш  бути  спритним,  всього  навчитися.  Знай,  коли  повернуся  з  війни,  мені  буде  соромно  чути,  що  в  мене  ледачий  син.
 У  вікно  зазирнуло  сонце…  Проміння  не  сміливо  вигравало  на  столі.  Сергійко  задоволено  примружив  очі,  в  яких  з’явився  блиск    і  гучно  вигукнув:
 —  Тату!  Дивися  вже  й  дощ  вщух.
А  потім,  вже  позирнувши  на  маму  і  уважно  дивлячись  на  батька,  тихо  запитав:
   —  А  ти  маєш  час  зі  мною  піти  на  річку  порибалити?
—  Зараз  переодягнуся,  можна  піти…  Але  все  може  бути.  Я  не  знаю  коли  мені  зателефонують,  тоді  муситиму  вас  покинути.  Отакі  справи,  сину.  Тож  беремо  вудочки,  черв’ячків  і  гайда,  не  гаймо  часу!
—  Олександре,  але  йдіть  недалеко.  Коли  пару  гарних  карасиків  спіймаєте  то  розпаліть  багаттячко  й  передзвоніть  до  мене,  я  для  юшки  все  принесу.  Влаштуваємо  собі  такий  пікнік,  —  мовила  Ольга.
 Сергійко    полегшено  перевів  подих    і  одразу,  подякувавши  за  сніданок,  вигукнув:
 —  Тату,  я  по  черв’ячки,  під  парканом  їх  багато!
Батьки  переглянулися,  їхні  обличчя  осяяла  сонячна  усмішка.
 Сергійко  під  парканом  маленькою  сапою  знаходив  черв’яки  і  кидав  у  скляну  банку.  Раптово  до  нього  заговорив  Андрій.  Він  уже  стояв  за  його  спиною,  спостерігав,  як    Сергій  із  розпашілим  обличчям  кидав  черв’яків  у  банку.
—  Привіт!
Від  несподіванки  Сергійко,  аж  здригнувся  й  запитав:
—  О!  А  ти  де  взявся?
—  Та  я  вже  давно  чатував,  чекав  коли  ти  прокинешся.  Одному  сумно,  ще  й  дощик  пройшов.    Я  бачив,  як  твій  тато,  пригинаючись,  йшов  без  парасолі,  руками  ховав  голову.  Добре  що  дощ  теплий  та  й  недовго  хлюпотів.
—  Ага!  Я  теж  радий,  що  тато  приїхав  і  дощ  вщух.  Ми  тепер  йдемо  до  річки,  може,  вдасться  спіймати  риби,  то  зваримо  юшки.  Вона  ж  у  банячкові  на  вогнищі  смачніша.
Олександр  вийшов  з  будинку  й,  помітивши  Андрійка,  веселим  голосом  мовив:
—  О!  Нашому  полку  прибуло!
Ніхто  й  не  помітив,  як  біля  хвіртки  з’явилася    Маринка.  Дівчинка    у  літньому  строкатому  сарафанчику  з  красивими,  виразними  синіми  очима,  голосно  запитала:
 —  А  мене  візьмете?  Я  тільки  мамі  скажу,  вона  дозволить…
 Чоловік  усміхнувся  кінчиками  губ  й  мовив:
 —  Ну  от,  тепер,  здається  усі  в  зборі.  Маринко!  Ходи,  скажи  мамі,  та  й  підемо.
По  м’якій  споришевій  стежці  Сергійко  йшов  першим,  а  за  ним  його  друзі,  останнім  йшов  Олександр.  Він  задоволено  дивився  на  дітей  і  кожної  миті  його  наздоганяла  думка:  «  Яке  це  щастя  жити  ось  так  —  просто!  Коли  закінчиться  ця  клята  війна?  Коли  рашистська  смердюча  нечисть  припинить  воювати,  а  народ  України  побачить  світле,  мирне  життя  і  поверне  віру  в  краще?!  Боже,  спаси  і  борони  життя  дітей,  це  ж  так  страшно  в  дитинстві  чути  сирени,  вибухи  і  бачити,  як  ховають  рідних».
     Річка  їх  зустрічала  привітно…  із  сонячним  блиском  по  воді.  Посередині  сильніша  течія  час  від  часу  ледь  чутно  видавала  звук  хлюпотіння  —  з’являлося  коло  і  в  круговерті  зникало  у  воронці.
   Олександр  і  хлопчики  розклали  вудочки,  а  Маринка  вже  на  пагорбі  збирала  хмиз  на  вогнище.
   Дякувати    погоді,  риба  не  занурилася  на  дно.  На  втіху  дітям  гарний  день  сприяв  відпочинку  і,  як,  у  тій  казці,  хлопчики,  переглядаючись,  тихо  вимовляли:
—  Ловись  рибка  мала  і  велика!  Ловись  рибка  мала  і  велика!
В  цей  час  їхні  обличчя  сяяли  усмішкою.
   Коли  у  відрі  вже  плавало  три  карасі  —    радості  не  було  меж.  Маринка  гралася  з  рибою.  Та  хвостом  плескала  по  воді,  краплі  розліталися  в  різні  боки,  а  дівчинка  задоволено  мружила  оченята  й  казала:
—  Ой,  що  ви  мене  вмиваєте?  Я  зранку  вже    вмивалася.  Бач,  які  жваві!
 Хлопці  переглядалися  й,  усміхнені,  підморгували  один  одному.
За  кілька  хвилин  біля  банячка  стояла  Ольга  —  тепер  вона  тут  керувала.  Довкола  розсіювався  запах  юшки.  Олександр  чатував  за  поплавками  на  воді,  а  діти,  як  спостерігачі  перед  манежем,  стежили  за  його  рухами,  щоразу  напружившись  у  очікуванні  витягнути  рибу.
 Сонце  вже  котилося  до  обрію;  розпашілі  діти  із  шматочками  хліба  в  руках  сьорбали  юшку.  Відчуття  задоволення  і  радості  їх  не  покидало.  Вони    подумки  розхвалювали  день  і  дякували  за  вдачу:  за  те  що  наловили  риби,  що  цього  дня  не  лунали  сирени.  У  всьому  гурті  виникало  єдине  бажання  —  забути  про  війну.
 Олександр  вже  подав  пусту  тарілку  Ользі  й,  подякувавши,  став  нанизувати  на  волосінь  кількох  трохи  менших  карасиків,  які  спіймали  пізніше.  Раптовий  звук  з  телефону  привернув  увагу  всіх.  Несподівана  тінь  лягла  на  обличчя  дружини,  її  очі  забігали  від  тривоги.  Олександр  відійшов  у  бік,  він  уважно  вислухав,  що  йому  говорили,  а  потім  мовив:
—  Так  точно!  За  пів  години  я  буду  на  призначеному  місці!
Діти  уважно  на  нього  подивилися,  коли  він  махнув  рукою  й  мовив:
—  Так!  Всім  залишатися  на  місцях!  Олю,  а  ти    проведи  мене  і  повертайся  до  дітей!
Діти  принишкли,    в  їхніх  очах  неспокій  і  смуток,  але  порушити  наказ  ніхто  не  посмів.
Зробивши  кілька  кроків  Олександр  зупинився  й  мовив:
—  Олю!  Сонце  моє…  Дощу  не  треба,  дітям  не  показуй  сліз.  Нехай  не  втрачають  надії,  що  все  буде  добре.  Їхні  молоді  душі  й  серця  і  так  зранені.  Ми  маємо  бути  сильними.  Думаю,  наш  син  має  перейняти  від  нас  цей  скарб  —  бути  впевненим  у  нашій  перемозі.  Я  маю  їхати,  далі  не  проводжай.  Я  заберу  рюкзак,  дякую  що  все  приготувала  заздалегідь.  Ми  навіть  трохи  звикли  до  таких  моментів,  але  краще  б  їх  не  було.  Бережіть  один  одного!  Я  на  зв’язку!
Він  поцілував  її  в  щоку  й  швидкою  ходою  піднявся  на  пагорб,  а  згодом  зник  із  виду.  Ольга  вслід  перехрестила  його  й  прошепотіла:
—  Господи,  відведи  біду!  Нехай  повернеться  живим!
Попри  бажання  розплакатися,  їй  вдалося  втримати  сльози,  лише  одну  струсила  з  вії  й  повернулася  до  дітей.  Її  голос  зазвучав  доволі  співоче,  ніби  нічого  й  не  сталося:
—  Ну  що,  може,  хтось  ще  хоче  юшки?  Ану,  по  черзі  піднімайте  руки!
Її  голос  линув  до  річки  й  за  пагорб,  ніби  шукав  притулку,  щоб  по  цій  дорозі  загубити  неспокій.  Діти,  озираючись,  подали  тарілки,  дякували  й  задоволено  усміхалися  з  думкою:  »  Хіба  ж  можна  відмовитися  від  такої  смакоти.  Як  добре,  що  приїхав  батько  Сергійка  і  влаштував  справжнє  свято  юшки».
Маринка  раптом  взяла  за  руку  Сергійка  й  ледь  тремтячим  голосом  запитала:
—  Зараз  що,  гудітиме  сирена?  Чи  знову  буде  щось  гудіти  як  трактор?
Він  поклав  ложку  у  тарілку  і  по-дорослому  обійняв  дівчинку  за  плече  й  мовив:
—  Ти  не  бійся!  Мій  тато  і  тато  Андрія  знають  свою  роботу  —  вони  нас  захищають.  Не  тремти,  як  листок  від  вітру  на  гілці.  Все  буде  добре.  Він  вже  кілька  раз  приїздив  і  знову  їхав  і  цього  разу,  я  вірю,  ми  з  ним  іще  не  раз  будемо  ловити  рибу  та  їсти  юшку.
Він  сказав  це,  а  сам  у  душі  намагався  приховати  тривогу  за  тата,  бо  знав,  як  батькові  важко  покидати  рідну  домівку,  як  мама  хвилюється  і  щоразу  молиться  за  його  повернення.
 Сонячне  проміння  ласкало  пагорб,  за  яким  зник  батько,  при  думці,  що  все  має  бути  добре,  Сергійко  примружив  очі  і  відчувши  свіжий  подих  вітерцю,  усміхнувся.  То  була  така  усмішка,  як  колись  у  дитинстві,  коли  тато  підкидав  його  так  високо,  що  хлопчик  відчував  себе  птахом,  а  потім,  пригортаючи,  цілував  у  чоло.
 
                                                                                                                                                             2026  р

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072413
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2026
автор: Ніна Незламна