ДОВІРЮСЬ КОМЕТІ


Коли  світ  за  деревами  спати  лягає,
Дує  вітром  холодним  на  воду  в  струмку,
Погляд  мій,  десь  у  небі,  комету  шукає,
Аби  їй  лиш  довірити  тайну  мою.

Ставлю  мовчки  на  серці  печатку  із  воску,
Душу  грішну,  мов  в’язня,  кладу  під  замок,
Виганяючи  думи,  застряглі  у  мозку,
Бо  у  наших  стосунках,  на  жаль,  назад  крок.

Вкотре,  спогадом,  вітер  розчісує  пам’ять,
І  шепоче  на  вухо  мені  -  пригадай,
Вічні  сни  попід  ранок  сюжетами  ранять,
Ніби  прагнуть  змінити  на  пекло  наш  рай.

В  цьому  світі  так  важко  рукою  зіпертись,
На  перило  життя,  хоч  тікай,  а  чи  стій,
Серце,  вкотре,  лякає  самотня  відвертість,
Як  із  диких  ос  в  лісі,  докучливий  рій.

В  нічній  тиші  думки  переконують  серце,
Що  цей  час  не  повернеш  -  крокуй  уперед,
Тільки  пам’ять,  не  діжка,  не  повне  відерце,
Де  солодкі  всі  спогади,  наче  той  мед.

В  ній  сховався  секрет,  таємниця  кохання,
Я  довірю  його  тільки  тілу  з  небес,
Лиш  безмовній  кометі  скажу  про  страждання,  
Що  живим  був  з  тобою…  І  мертвим  став  без.

Мало  кисню  і  світла,  без  тебе,  в  повітрі,
Навіть  їжа,  в  самотності,  теж  не  смачна,
І  навколо  стають,  люди  злі,  немов  звірі,
Бо  у  серці  надії  на  зміни  нема.

Я  не  вірю  у  те,  що  все  буде  на  краще,
Світ  у  бездну  летить,  а  за  ним  і  любов,
Рід  людський  став  бездушним,  байдужим,  пропащим,
Кров  свою  ми  давно  отруїли  гріхом.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072279
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2026
автор: Ярослав Ланьо