Коли світ за деревами спати лягає,
Дує вітром холодним на воду в струмку,
Погляд мій, десь у небі, комету шукає,
Аби їй лиш довірити тайну мою.
Ставлю мовчки на серці печатку із воску,
Душу грішну, мов в’язня, кладу під замок,
Виганяючи думи, застряглі у мозку,
Бо у наших стосунках, на жаль, назад крок.
Вкотре, спогадом, вітер розчісує пам’ять,
І шепоче на вухо мені - пригадай,
Вічні сни попід ранок сюжетами ранять,
Ніби прагнуть змінити на пекло наш рай.
В цьому світі так важко рукою зіпертись,
На перило життя, хоч тікай, а чи стій,
Серце, вкотре, лякає самотня відвертість,
Як із диких ос в лісі, докучливий рій.
В нічній тиші думки переконують серце,
Що цей час не повернеш - крокуй уперед,
Тільки пам’ять, не діжка, не повне відерце,
Де солодкі всі спогади, наче той мед.
В ній сховався секрет, таємниця кохання,
Я довірю його тільки тілу з небес,
Лиш безмовній кометі скажу про страждання,
Що живим був з тобою… І мертвим став без.
Мало кисню і світла, без тебе, в повітрі,
Навіть їжа, в самотності, теж не смачна,
І навколо стають, люди злі, немов звірі,
Бо у серці надії на зміни нема.
Я не вірю у те, що все буде на краще,
Світ у бездну летить, а за ним і любов,
Рід людський став бездушним, байдужим, пропащим,
Кров свою ми давно отруїли гріхом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072279
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2026
автор: Ярослав Ланьо