Стежка, яка ще пів години тому здавалася широкою та привітною, тепер ніби звузилася. Вечірні сутінки в лісі густішали знизу, виповзаючи з-під коріння старих сосен, і повітря зробилося сирим та важким. Уляна йшла швидко, майже бігла, і Сашко відчував, як тремтять її пальці, все ще вчеплені в рукав його куртки. Він намагався триматися впевнено, та десь під ребрами теж заворушився неприємний холодок. Здавалося, що крім їхніх кроків, по глиці м'яко ступає ще хтось. Ледь чутно, майже невагомо — шурх, туп. Коли вони зупинялися, звук зникав. Коли рушали далі — наздоганяв за мить. Сашко різко кинув погляд через плече, готовий побачити знайомі бурштинові очі в темряві. Та позаду була лише порожня стежка й поодинока соснова шишка, що саме впала з гілки та покотилася в траву.
Коли вони нарешті вискочили з бору на відкритий простір, де пахло полином і вечірньою росою, Уляна трохи видихнула. Вона більше не озиралася, та біля самої хвіртки свого двору тихо попрощалася.
Наступного разу Сашко пішов до неї у звичний час, коли сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи сільські дахи в мідний колір. Він ішов неквапливо, прихопивши жменю стиглих вишень у паперовому кульку, щоб хоч трохи розвіяти вчорашню напругу. Але біля двору панувала незвична тиша. Дерев'яна хвіртка з боку городу була зачинена на клямку, а на ґанку не видно було нікого з рідних. Сашко легенько постукав у шибку, зазирнув на подвір'я — Уляни не було вдома.
Біля літньої кухні поралася тільки її мама, перебираючи свіжозірваний кріп у великій емальованій мисці. Побачивши хлопця, вона підвела голову й примружилася від вечірнього сонця.
— А, це ти, Сашко, — спокійно мовила жінка, витираючи руки об фартух. — Нема Улянки. Ще з обіду пішла.
— А куди, не казала? — здивувався він, стискаючи в руці паперовий кульок. — Ми ж наче домовлялися...
Мама Уляни тихо всміхнулася й похитала головою, не відриваючись від своєї справи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072175
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.11.2026
автор: Ростислав Сердешний