Знайди мене серед осінніх трас.
За голосом, за свіжими слідами.
В старім листі, де сліз помітні плями.
Де жовтень розлітається віршами,
А пам'ять знов нуртує поміж нас.
Пройдемось. Парк сьогодні без людей.
Тремтить у пальцях мандрівник кленовий,
А посмішка прекрасна і нервова.
Ти осінь розумієш з напівслова,
Коли вона повз літо нас веде.
Я розумію, що даремне каяття,
Коли палаєш жовтим і багряним.
І листя під ногами наче рани.
Я не прошу у неба більше манни,
Ні сповіді, ні іншого життя.
Ми, схоже, повернули не туди.
Давай праворуч сядемо в альтанці.
Ми друзі, вороги або коханці?
І тихий дощ, що розпочався вранці,
Сміється з нас: “Тікаєте? Куди?”
Ми чашу осушили чималу.
Тепер чомусь здебільшого мовчу я.
Щасливий той, хто слухає і чує
Те головне, що світло в нас рятує
І повертає віру кволому крилу.
Твій чай вже безнадійно охолов.
Ти - незворушна, наче світлий Будда.
А я, напевне, досі вірю в чудо.
“Пробач мені, я більше так не буду”.
“Пробач за те, що й досі не пройшло”.
Червоний лист лягає на пальто
Так непомітно, наче сон-омана.
Йому ще вчора надавали шану.
Ще нещодавно він був бездоганним.
Тепер він епілог осінніх молитов
Я, як і він - закоханий у мить.
Я захворів, проспав. Я забарився.
Не мав би, але якось народився.
Був гоноровий. Іноді - гордився.
І не цінив, коли в житті щастить.
Не бійся їх засліплених сердець.
Нас не помітять. Їм до нас байдуже.
Хоч кажуть мимохідь комусь: «Мій друже».
Шукають небо у міських калюжах
І вірять вперто: це ще не кінець.
Стає темніше. Нам іти вже час
Давай праворуч - біля парапету.
Ти ж, як і я, не віриш у прикмети.
Останній крок, остання сигарета,
Яка не гасне. Майже як свіча.
Знайди мене серед осінніх трас.
Бо нам обом у цьому світі тісно,
Майже фатально і казково, звісно.
Я написав тебе в той вечір. Ненавмисно.
Пробач, що вийшло знову напоказ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072142
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.11.2026
автор: Seth