Моя ти, осене, залюблена у позолоту,
Чудуюся твоїм творінням незрівняним день при дні.
Скидаєш листя, гіллям прикриваєш голу цноту,
Тремтиш на вітрові годинами, що, часто, дощові.
Коли ховають хмари темно-сірі в небі сонце,
Крізь товщу пелени не пробивається ні промінець.
Стоять заплакані тоді в будинку геть віконця,
Лину я думкою за горизонт безмежжя навпростець.
У світ невидимий, малює де лишень уява,
У світ, тепла що повний, ласки та усіх земних щедрот.
Кружляє в танці люд, на серці гарна бо забава,
Вальсуючи, виводить тіло легко новий поворот.
06.11.26
світлина:Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071751
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2026
автор: Валентина Ланевич