Мовчки, без слів, все і так зрозуміло,
Часто мовчання сильніше за крик…
Я сто разів з рим сплітав твоє тіло,
І визнаю, що до цього вже звик.
В тиші, коли чути стукіт лиш серця,
Пам’ять реальністю ніби стає,
Крізь час і відстань у дім мій проб’ється,
Твій поцілунок, торкнувшись мене.
Так, як колись, коли спрага кохання
Мучила душу удень і вночі…
Згадую ввечері, думаю зрання,
Ось і описую риси твої.
Як пояснити, щоб вірила слову?
Як розказати аби знала ти,
Бог відбирає в закоханих мову,
Тож почуття зберігають листи.
Мовчки римую про пальці тендітні,
Їх цілувати любив я найбільш,
Знаю, що часто думки мої грішні,
Можуть зробити надпристрасним вірш.
Пам’ять малює тебе…Так, як хоче,
Знаю, насправді ти інша тепер,
Але рука ідеально знов строчить,
Ніби була ти найкраща модель.
Знаєш, чому у цій тиші байдужій
Гостре перо кровоточить рядком?
Бо тіло в пам’яті, а наші душі,
Збиті, мов дошки цвяхами, разом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071750
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2026
автор: Ярослав Ланьо