Перше кохання (частина 2) 6

Наступний  день  зустрів  їх  зовсім  іншим  настроєм.  Замість  пильних  сільських  вулиць  навколо  них  шумів  густий  бір.  Високі  сосни  підпирали  небо,  а  повітря,  просякнуте  живицею,  здавалося  настільки  чистим,  що  його  хотілося  пити.  Вони  йшли  за  руку,  шелестячи  торішньою  глицею,  і  Сашко  вже  зовсім  забув  про  вчорашній  неприємний  осад.

Раптом  Уляна  різко  зупинилася,  ледь  чутно  зойкнувши  й  міцніше  стиснувши  його  пальці.
—  Саш,  дивись...  —  пошепки  промовила  вона,  вказуючи  вгору.
На  товстій  сосновій  гілці,  прямо  серед  густої  глиці,  сидів  великий  вугільно-чорний  кіт.  Він  не  ворушився,  лише  його  круглі  бурштинові  очі  хижо  й  пильно  світилися  в  напівтемряві  крони.  Дивно  було  бачити  домашню  тварину  так  глибоко  в  лісі,  та  ще  й  на  такій  висоті.

Сашко  здивовано  глянув  на  дівчину.  Її  обличчя  зблідло,  а  в  очах  проглядав  справжній,  неприхований  страх.
—  Ну  ти  чого,  Уль?  Це  ж  просто  кіт,  —  усміхнувся  він,  намагаючись  її  заспокоїти.
Пам'ятаєш,  як  над  нами  літала  зграя  кажанів,  і  ти  навіть  бровою  не  повела?  А  тут  звичайний  пухнастик.

—  Кажани  —  це  просто  миші  з  крилами,  вони  передбачувані,  —  швидко  заперечила  Уляна,  не  зводячи  очей  із  чорного  силуету  на  дереві.  —  А  коти...  Саш,  бабуся  казала,  що  відьми  найчастіше  обертаються  на  сорок  чи  жаб,  але  ті,  що  перетворюються  на  кішок,  —  найнебезпечніші.  Вони  вміють  зливатися  з  будь-якою  тінню.  Така  істота  може  залізти  в  саму  гущавину,  годинами  сидіти  на  гілці  й  підслуховувати  твої  думки.  А  вночі,  коли  ти  спатимеш,  вона  поверне  собі  людську  подобу  й  забере  твій  спокій  чи  навіть  голос.  Подивися  в  його  очі...  Він  не  пташок  там  виглядає.  Він  слухає  нас.

Сашко  знову  звів  очі  до  сосни.  Кіт  повільно,  майже  зверхньо  заплющив  банькаті  жовті  очі,  ніби  підтверджуючи  кожне  її  слово.  А  наступної  миті  безшумною  чорною  блискавкою  перемахнув  на  сусідню  гілку  й  миттєво  розчинився  у  колючій  хвої,  не  зронивши  жодної  шишки.  Ліс  знову  глухо  зашумів  від  наглого  вітру,  але  тепер  цей  шум  здавався  Уляні  занадто  живим  і  повним  невидимих,  пильних  очей.

—  Саш,  ходімо  звідси,  —  Уляна  міцно  стиснула  лікоть  хлопця  й  рішуче  повернула  назад,  намагаючись  чимшвидше  вийти  на  відкрите  місце.  Сашко  мовчки  підлаштувався  під  її  ходу,  тримаючись  із  того  боку,  де  ліс  ставав  густішим.  Він  не  став  нічого  питати  чи  піддражнювати  дівчину;  його  спокійна  присутність  і  міцне  плече  поруч  були  найкращим  захистом  від  вечірніх  тіней,  які  раптом  почали  тривожити  Уляну.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071733
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2026
автор: Ростислав Сердешний