Ось так стоїш,як дерево самотнє,
Що крізь коріння чує біль землі.
Слова, мов листя, надто замалі
Спинити смерчі дня невідворотні.
І,прагнучи торкнутися крайнеба,
Думок гілками тягнешся увись,
З надією достукатись колись
і вимолити спокій як потребу
Повітря свіжого. Бо варто ще рости
Крізь дим і попіл в нашому бедламі.
Так сталося - ми нині всі на зламі
Світів й епох. Ми палимо мости.
З великих бід воскрес Великий Луг:
Цвіте зелом і в'ється верболозом.
І там, де землю напували сльози,
Не буде завтра й сліду від наруг.
Тож - хоч самотнім деревом - та стій,
Щоденним не скорившись буревіям.
Все ж десь ще треба загніздитись мріям
На цій землі жахливій і святій...
02.11.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071550
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2026
автор: Вадим Димофф