(Роздуми про феномен української літературної періодики та місію редактора як творця культурного простору)
Випускати часопис — це не просто друкувати тексти на папері різної якості чи на різній хвилі часу. Це — перш за все постійний пошук. Редактор, подібно до поета, шукає власний голос і своє місце в багатоголосому хорі всесвітнього мистецтва слова, де на першому місці завжди стоїть воно — рідне слово.
Ця тяглість української періодики сягає глибинних традицій. Свого часу Пантелеймон Куліш закладав основи нашої преси через «Основу», альманах «Хата» та часопис «Правда». Згодом Микола Сингаївський віддавав наснагу дитячому журналу «Піонерія», поєднуючи власну поетичну творчість із тонким відчуттям редакторського цеху, тугою за Батьківщиною та міжкультурними перекладами з грецької та китайської мов.
Для кожного прозаїка чи поета вихід першого числа часопису — це завжди одна з найвагоміших подій. Заснована у 1995 році «Склянка Часу» стала саме таким майданчиком, який відкрив шлях авторам і довів, що українське друковане слово має власний вишуканий стиль, який витримує перевірку часом і залишається справжньою естетичною цінністю.
А про вихід першого числа «Склянки» написала одна із найбільших газет Німеччини «Райніше Пост» у 1995 році… Затим пішла хвиля – публікації у ЗМІ України та тодішніх країн СНД. Навіть найвибагливіший на той час журнал «Новый мир» подав огляд нового українського міжнародного журналу…
Тож — попри те, що Микола Сингаївський та Олександр Апальков належать до різних літературних генерацій і працювали в різні періоди українського видавничого процесу, їхня редакторська діяльність містить чимало важливих спільних рис та висвітлює подібні пріоритети.
Поєднати їх можна за такими ключовими напрямами, як робота з часописами та багаторічний редакторський досвід. Обидва діячі присвятили вагому частину життя редагуванню періодики. Микола Сингаївський упродовж багатьох років очолював дитячий літературно-художній журнал «Піонерія» (нині «Однокласник»). Олександр Апальков від заснування у 1995 році й донині керує міжнародним літературно-мистецьким часописом «Склянка Часу/Zeitglas». А ще — пріоритет розвитку поезії в літературній періодиці. Особливістю «Склянки Часу» можна назвати широке подання поезій. Попри те, що Апальков не втручається в редагування віршованих творів, до підбору публікацій у своїх виданнях обидва підходили з виваженими літературними та естетичними критеріями.
Значна схожість єднає цих редакторів з огляду на культуртрегерство та підтримку нових авторів. Обидва редактори активно підтримували молодих та маловідомих письменників. Сингаївський у журнальній періодиці відкривав шлях до друку початківцям. Апальков створив на базі «Склянки Часу/Zeitglas» майданчик та конкурси короткої прози й поезії, які надають можливість друкувати перші твори новим авторам.
Сосни до чого вже ростуть прямо, — писав Олександр Мазуркевич, — та й ті не завжди рівні, а здебільшого лише тоді, коли обтесані на телеграфні стовпи…
Що таке літературний журнал? Це – не об’єднання за інтересами. Не заклад, ні профспілка. Це – нині бідна і майже позбавлена будь-якого впливу на суспільство організація… Тим паче – на суспільство споживачів та олігархів… І тут марно сподіватися на суттєві зміни… Це як все ще по-шкільному вірити, що атоми являються найдрібнішими буд-матеріалами матерії… Така от тавтологічність вислову… Нині ж це безнадійно застаріло. Застаріло так, як приміром вчення про чотири фундаментальні елементи світобудови: вогонь, воду, повітря та землю…
І допомогти налаштуванню на позитив у цьому безладі можна тільки одним: безперервними пошуками… Пошуками старих і молодих талантів, багато досвідчених і тих, хто нічого ще, здається, не вміє…
Ще цікавинка схожості — у поєднанні редакторської праці з перекладацькою та власною творчістю. І Сингаївський, і Апальков — це не просто функціонери або адміністратори, а письменники й перекладачі, які сприймають редакторський текст «ізсередини». Тож розуміння художнього перекладу й поетичної структури і дозволяє здійснювати тонке редагування перекладних та оригінальних матеріалів.
Велике діло — скорочування, стискання написаного, перетворення матеріалу із жидкого місива в тверді згустки. А ще — безліч спілкування з авторами… І з кожним слід врахувати характер, мову, менталітет, настрій врешті-решт.
Та насамперед обом редакторам вдалося збудувати свого роду літературний міст між культурами та сприяння діалогу різних націй і держав. Сингаївський редагував і впорядковував численні перекладні збірки, розширюючи горизонти української дитячої та юнацької літератури. Апальков реалізує цю місію через тримовний формат журналу «Склянка Часу/Zeitglas» (українська, німецька, мета-культура), виступаючи містком між українською та європейською літературою.
Таке єднання і бере у полон серця ясністю моральної позиції і духом толерантної справедливості.
І приємно, що творчість Апалькова була відзначена літературною премією імені Миколи Сингаївського.
Якщо ж говорити більш відверто, їх поєднує ще й суто «цехова» редакторська рутина… Із якою знайомий кожен, хто працює з книжковими та журнальними виданнями. Складне і нервове формування авторського цеху довкола часопису вимагає певного дару… І з цього огляду і «Піонерія» Сингаївського, і «Склянка Часу/Zeitglas» Апалькова спиралися не на одноразові публікації, а на розбудову постійної спільноти авторів, перекладачів та критиків. Просто уявимо собі хоча б так званий повний цикл підготовки випуску… Де редактор піклується не лише відбором текстів, а й технічно-видавничими моментами — від макетування й укладання номера до фінального контролю друку і розповсюдження… Останнє нині – особливо тяжкий процес…
Життя журналу – слід розглядати як художню творчість його головного редактора… І майстерність тут завжди особисте діло. І це видно. Видно через розкриття і водночас створення таїни єднання художніх творів під одною обкладинкою. Як свого роду в сім'ї. А в сім'ї не без урода. Тому і читачеві доводиться постійно роздвоюватися… Митарствувати та микатися між творчою задумкою автора, позицією редактора (навіщо він включив цей твір) з його умовною точкою відліку… Журнал він читає першим. Першим у світі! Але читач, не думаючи про це, і завдяки цьому вже бачить всесвіт. Розмаїтий. Адже редактор вірить в мислительні здібності читача.
І справжній читач підноситься в небо. За перепони атмосфери сьогодення, гнитючої… І дивиться звідти… Дивиться і на галактичні спіралі, і на круги, що розходяться по воді маленького ставка десь під канівським селом Бересняги…
І все це стає магічною метафорою творчого начала. Начала, яке живе у кожному з нас… І все це бренне, тимчасове, шатке… Бо швидко лопаються пузирі на воді життя… І ми ледь встигаємо угледіти те, чого зазвичай не помічаємо…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071527
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2026
автор: Сумирний