Ти - перший, хто із нас дожив до ста.
Ти любиш ворогів, бо всі вони відверті.
І майже як і ти - безжалісні та вперті.
Ти порожнечу знову креслиш на мольберті,
Щоб показати їм, наскільки смерть проста.
Нішадець, кіммерієць, іудей.
Ти руйнував завжди, мов кубики, столиці.
І все б віддав за шал, жагу, виття вовчиці,
Кургани, степ, багаття і гробниці,
І тисячі очей захоплених людей.
Вона не може більше розцвісти.
Її вже не схопити серцем та руками.
Нам часто ціле бачиться шматками.
Ми часто мовчимо, немов байдужий камінь,
Коли багато маємо про що розповісти.
Так, ти ніколи не назвеш ціну,
А почуття в душі - безжалісні, як діти.
Її до тебе знову тягне, як магнітом.
А ти шепочеш, ледь помітно, світу:
“Нарешті я прозрів і задум Твій збагнув”
Ти кажеш їй: “Для правди ми німі”.
У погляді пітьма сміється дуже бридко.
Все, як завжди: несамовито, жалісно і гидко.
І пляшка, що скінчилась дуже швидко,
Руйнує вщент кордон між “блядь” і “боже мій”.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071406
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2026
автор: Seth