Що це? Жалібне нявчання розітнуло тишу в кімнаті.
— Катерино, тобі не здається, що десь нявчить кошеня? — запитала матуся.
— Це з портфеля. Воно таке беззахисне й маленьке. Мамо, воно так настирливо просилося на руки, що я сховала його.
— Донечко, у нас уже є кішка. Зараз почує, і краще не дратувати її. Що ж робити? Показуй того, хто так пищить, аж за серце бере.
Катерина дістала й справді кошеня — як клубочок, біленьке й пухнасте, яке трусилося чи то від холоду, чи то від страху.
Зачувши журливе пищання, кішка Багіра почала бігати навколо них. Дівчинка притулила крихітку сильніше до себе, бо думала, чи не образить вона маля випадково.
— Вона розумна кішка, тому покажи їй пухнастика, — порадив батько, дивлячись, як їх улюблениця метушилася й заглядала на руки.
Коли пухнастик опинився на підлозі, кішка знала, що робити: підійшла, облизала, а потім поклала лапу на спинку, ніби пригорнула до себе. Маля інстинктивно відчуло материнське тепло, тому притулилося до кішки й заспокоїлося. Очі Багіри наповнилися щастям, здавалося, що усмішка грала на її мордочці. Усіх дуже вразило й здивувало, як по-справжньому щиро виявили свої почуття ці створіння, мов справжні друзі.
— Дивіться, адже таке відчуття, що це його матуся. Як їх розлучити тепер? Залишимо? — запитала дівчинка.
Батьки зворушилися й зрозуміли: пухнасте кошеня залишиться з ними назавжди.
— Гаразд, як назвемо його? — запитав тато.
— Білогрудка! — Катерина з радості скрикнула так, аж усе навколо задзвеніло.
2019 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071362
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2026
автор: Міла Перлина