Ранкова розминка (проза)

   За  вікном  літня  пора…  Сонце  вирячилося  із-за  хмар.  З-за  шовкової  жовтої  фіранки  Настя  визирає.
 —  Ото  світить  так  зрання!  —  мовила,  та  й    голосно  до  діда:
—  Вставай,  Валеро,  пора  снідають.  Щось  сьогодні  ми  заспали.  Он    чуєш,  як  наш  Василь  хрюкає,  ніби  співає,  напевно  на  подвір’я  хоче.
Дід  у  ліжку  потягнувся,  морщить  носа  й  бурмотить:
—  Ото  нарекла  йому  таке  ім’я.  Мабуть,  сусід  Василь  як  почує  —  образиться.  І  мене  путаєш,  я  думав,  ти  про  нього  хочеш  щось  сказати.
Стара    вказівним  пальцем  підтерла  ніс,  хитро  повела  очима  й  мовила:
—  Та  нехай  посердиться,  він  же  любить  тебе  піддіти,  коли  в  тебе  щось  із  возом  не  ладиться.  А  як  почує  це  ім’я….
Вона  пирснула  й  поспішила    в  літню  кухню.
 Ще  з  порога  лише  кілька  кроків  зробила  й  голосно  кричить:
—  Васько!  Васюнику  мій  хороший!  Я  йду,  вже  йду!  Зачекай,  забула  пляшку  в  літній  кухні.
Вона  і  справді  йшла  за  пляшкою  з  водою,  щоби  помити  кнуру  спину  та  боки  —  він  любив  таку  процедуру.
 Та  враз  хвіртка  відчинилася  —  сусід,  роками  трохи  старший  за  її  чоловіка,  перед  нею  стояв  як  солдат  —  по  стійці  струнко.  Та  його  веселі  очі  із  сонячним  блиском  магічно  дивилися  на  неї.  Він  мав  сиву  борідку,  але  маленьку,  як  у  молодого  цапка.  Погладив  її  долонею  й  мовив:
—  Господи!  Невже  я  дочекався!  Яке  щастя!  Ти  нарешті  вирішила  від  нього  йти?
Настя  так  сміялася,  що  аж  присідала  й  обома  руками  хапалася  за  живіт.  Її  обличчя  спочатку  ледь  рожевіло,  а  поступово  набуло  кольору  вареного  рака.  На  очах  сльози,  вона  кліпала  ними  й,  перехоплюючи  повітря,  гучно  видала:
—  Та  ти  що,  блекоти  об’ївся,  Ваську!  Та  хіба  я  би  в  такі  роки  покинула  свого  Валерочку.  Це  він  вчора  з  Токарівки  хряка  привіз.  А  мені  —      візьми  його  та  й  назви  Васьком.  Я  й  сама  не  знаю,  як  так  вийшло.  Та  коли  йому  давала  буряк,  так  назвала,  він  підійшов  до  мене  став  у  фартух  штовхати  рилом  і  зазирати  мені  в  очі.  А  вони  ж  у  нього,  як  два    ґудзики  темно-коричневого  кольору,  що  блистять  на  сонці.
   Сусід  обома  руками  взявся  за    трохи  лису  голову  й  провів  пальцями  по  своїх  пишних  щоках.  В  його  очах  читалося  здивування  й  непорозуміння,  від  того,  що  сталося.  Його  обличчя  зблідло,  а  балухаті  чорні  очі    мигнули  блискавицею  і  тут  же  посвітлішали.
   Він  змолоду  кохав  Настю.    А  одружився  лише  тому,  що  Марія  із  сусіднього  села  прийшла  до  нього  вночі  й  напівгола  залишилася    на  пухкій  перині.  Під  сяйвом  повного  місяця  він  й  досі  згадував  ту  спокусливу  ніч  і  каявся.  Згодом  народився  син,  який  тепер  був  за  кордоном.  А  дружину  вже  років  десять  як  поховав  —  мала  онкологічне  захворювання.  Він  заздрив  Валерію  і  мав  гріх,  інколи  задумувався,  що  той  такий  худий,  тож  скоро  піде  в  інший  світ.  А  тоді  він  нарешті  матиме  нагоду  одружитися  з  Настею.
Настя,  помітивши,  як  сусід  зблід,  розгублено  запитала:
—  Василю,  тобі  зле?
 Він  рукою  провів  по  голові,  намагався  усміхнутися,  та  це  йому  не  вдалося,  тож  лише  тихо  промовив:
—  Та  я  все  ще  чекаю  на    тебе…  Чую,  що  сваритися,  і  думаю;  а  може  якраз  настав  мій  час?  Настав  час  притулитися  до    тебе,  відчути  твій  запах.  Ти  все  життя  для  мене  особлива…
     Валерій  уже  встав  з  ліжка  й  усе  це  чув.  Затаївши  подих,  навшпиньках  підійшов  ближче  до  вікна,  але  так,  щоб  його  ніхто  не  помітив.  У  його  душі  вирували  ревнощі,  але  те,  що  зробила  Настя,  ніби  все  перекреслило    чорним  графітним  олівцем.  Він  тільки    про  себе  пробурмотів:
—  Ох,  Насте  —  бісова  душа…  Це  ж  треба    було  так  голосно  про  ту  пляшку  репетувати.  Я  й  сам  випив  би  горілочки,  та  й  по  старій  дружбі  з  Василем  присіли  б  ми  за  столом  у  садку  поласували  шашликами.  Але  ж  не  зараз….
     Сусід  зробив  кілька  кроків  убік,  немов  хотів  іще  щось  сказати,  але  уважно  подивився  на  Настю  й,  похитавши  головою,  розвернувся  й  попрямував  до  хвіртки.  
Настя  ж  двигнула  плечима  й  тихо  прошепотіла:
 —  Ой  напевно  я  перегнула  палку…  Але  ж  біс  тобі  в  ребро,  хіба  ж  у  такі  роки  одружуються?  Ні,  це  якась  маячня.  Та  чого  гріха  таїти  —  приємно  подобатися!  Хоча  після  всього  цього  він,  напевно,  і  порога  нашого  не  переступить.
 Валерій,  ніби  нічого  й  не  чув  і  не  бачив,  на  вигляд  як  патичок  щойно  зрізаний  з  молодого  клена,  швидкою  ходою  зійшов  по  сходах.  За  кілька  секунд  він  відчинив  двері  сараю,  став  посеред  відчиненої  огорожі.
 Настя  вже  була  біля  кнура,  мокрою  ганчіркою  витирала  спину  й  щось  наспівувала  під  ніс.    Кнур,  побачивши  господаря,  кинувся  до  відчинених  дверей,  він  боком  збив  з  ніг  Настю,  яка  від  несподіванки,  все  ж  встигла  вчепитися  за  рубашку  чоловіка.  Вони  обоє,  неначе  обійнявшись,  впали  на  підлогу,  яка,  на  щастя,  була  добре  встелена  соломою.  Запала  тиша.  Настя  тільки  відчула  під  собою  щось  тверде,    не  розуміючи,  де  подівся  Валерій.    Коли  зненацька  з-під  себе  почула  писклявий  голос:
—    Настусю,  але  ж  ти  така  важка,  ну  як  той  кнур.  Вставай!  Дай  дихнути,  бо  їй-богу,  помру.
Від  раптового  Настиного  сплеску  долонями;  здригнувся  старий  й  миттєво  голову  втягнув  у  плечі.  Затремтіли  повіки,  очі  бігали,  немовби  шукали  захисту,  сіпалася  права  худорлява  щока,  та  він  нарешті  видавив  із  себе:
—  Настусю,  зіронько  моя  ясна.  Це  щось  так  вирвалося,  думав,  про  кнура  сказати,  а  вийшло  як  вийшло…
Вона  вже  піднялася  і  він  бачив,  як  від  гніву  раз-у-раз  здіймалися  груди.
—  От  Валеро…  От  холера!  Бач,  вийшло  як  вийшло!  Та  йди  ти  в  дишло!  —  її  голос  прозвучав  як  грім  серед  ясного  неба,  в  душі  миттєво  запалало  вогнище  ненависті.
   Рушник,  що  висів  на  цвяхові  біля  дверей,  здригнувся  й  впав  на  підлогу.  Вона  зробила  крок  і  тільки  тепер  помітила,  що  під  ногами  вода  і  перевернуте  відро.  Чоловік  сидів  з  піднятими  руками,  жалібно  дивився  на  неї  й  мовив:
—  Настусю,  змилуйся!  Допоможи  встати!
З  коміра  рубашки  крапала  вода,  все  волосся,  що  було  довкола  лисини  виблискувало  від  сонця,  яке  проникало  крізь  відчинені  двері.
Їй  стало  його  шкода  —  вона  промовила:    
—  Я  тебе  за  руки  та  під  руки  не  візьму,  бо  ти  змоклий,  як  сніп  після  зливи.  Та  й  вода  із  сечею,  гидко  братися.  Я  нагнуся,  а  ти  хапайся  за  талію,  так  і  піднімешся.
Його  очі  округлилися  і  не  подумавши  випалив:
—  Та  де  ж  та  талія?  Ти  ж  така  повна,  як  наш  сусід  Василь.  Я  тебе  й  раніше  за  всю  ніч  не  зміг  обійняти,  а  вже  тепер…
Він  одразу  осікся,  витягнув  шию,  як  гусак  й  випустив  не  шипіння,  а  якесь  мугикання,  а  потім  вже  розбірливо:
—  Я…  Мене…  Пробач!  Я  розгубився!  Ото  від  стресу!
Та  обома  руками  схопився  за  голову  й  крикнув:
—  О  Боже!  Настю!  Я  ж  за  нього  такі  гроші  віддав,  де  ж  він  подівся?!  Ото  буде  біда,  коли  далеко  втече.
Де    в  чоловіка  й  сила  взялася  —  він  різко  піднявся,  махнув  рукою  й  зник  за  дверима  сараю.
Настя  ж  тільки  посміхнулась,  її  підбадьорила  думка:  «  А  терплячий  же,  ще  й  про  ніч  нагадав.  От  холера,  а  й  справді  де  той  Василь  подівся?  Навіщо  такого  великого  взяв?  Нехай  би  меншого,  було  б  з  ним  краще  поладнати.  А  цей  же  й  толком,  до  пуття  й  обійстя  не  знає».
Вона  не  йшла,  а  ніби  плила,  як  та  качка  за  спокійної  течії  річки,  як  завжди  —  не  поспішаючи.
   Десь  за  високим  квітучим  жасмином,  вона  зненацька  почула  виск  кнура  й  крик  качки.  Їй  все  ж  довелося  поспішити,  адже  подумала,  що,  може,  кнур  якусь  качку  загнав  та  хоче  її  роздерти,  але  його  там  не  було.  Вже  вдруге  почула  виск  кнура  і  одразу  крики  гусей,  тільки  тепер  зрозуміла,  що  це  за  парканом.    Вона  не  припускала  й  думки,  що  кнур  спроможний  вирватися  за  обійстя,  але  це  таки  сталося.
Перед  нею  картина  ловліі  —  Валерій  намагався  його  догнати,  а  той  кругами  бігав.  На  кнура  шипіли  гуси,  малі  каченята  вареницею  бігали  за  качкою,  знервовано  пищали,  а  старий  качур  невгомонно  кричав,  ніби  намагався  всіх  перекричати.
Чоловік,  побачивши  дружину,  зупинився,  з  опущеною  головою  підійшов  до  неї,  потім  виправився  й  голосно,  із  ноткою  веселості,  сказав:
—  Оце  так  розминка!
Вона  усміхнулася  кінчиками  губ  й  мовила:
—  Що  подобається?  Тоді  продовжуй,  он  дивися,  він  усе  обнюхує  й  на  нас  позирає.
Та  тут  Валерій  візьми    та  й  скажи:
—    Тобі  розминка  теж  піде  на  користь.  Хіба  ні?  Може,  ми  на  одному  ліжку    б  удвох  вмістилися.
Та  тут  таки  він  принишк,  бо  зрозумів,  що  знову  бовкнув  не  те  що  потрібно.
Але  Настя  на  грудях  виправила  фартух,  із  сонячною  усмішкою,  хитро  зазирнувши  йому  в  очі,  мовила:
—  Як  дремене  твій  кнур  на  долину,  аж  до  річки,  тоді  вже  я  з  тебе  точно  шкуру  спущу.  Якщо  ж  хочеш  виправити  свої  помилки,  ну  я  про  те,  навіщо  було  брати  вже  добрячого  самця,  чому  не  взяв  підсвинка?!  Он  попроси  сусіда,  нехай  він  тобі  допоможе  його  загнати  на  обійстя.  Йому,  мабуть,  теж  не  завадить  така  розминка.
Вона  добре  знала,  що  сама  сусіда  звати  не  зможе  після  тих  слів,  що  були  недавно  сказані.  А  тому  й  запропонувала  це  зробити  чоловікові.
Вони  не  знали  й  не  бачили,  що  в  цей  час  сусід  в  себе  під  хатою  за  штахетним  парканом,  сидячи  на  стільчику  обривав  чорну  смородину.  Він  все  чув  і  все  бачив,  і  не  раз  засміявся  —    за  звичкою  погладжуючи  свій  доволі  круглий,  жирний  живіт.  Почувши  останні  слова,  він  заніс  до  хати  миску  зі  смородиною,  взяв  пляшку  вина,  три  пластикові  стаканчики,  шматок  хліба  й  кілька  шоколадних  цукерок  —  все  заховав  під  полу  темно-синьої  вітровки  та  й  пішов  до  хвіртки.
Невдовзі  Василь  стояв  перед  подружжям.  Його  погляд  доволі  милий,  зі  смішинкою  в  очах,  слова  глухуваті,  ніби  виринали  з  течії  спокійної  річки:
—  Ну  що,    сусіди.  Кажете,  зробили  розминку.  Гайда,  давайте  присядемо.  Може,  вам  варто  перепочити?
Настя  подивилася  спокійно,  все  зважуючи,  промовчала.  А  Валерій  у  подиві,  писклявим  голосом  мовив:
—  Ти  диви!  Треба  кнура  ловити,  а  він  —  присядемо!  Краще  б  допоміг  спіймати!
Сусід  підморгнув  до  Насті  та  й  веселим  голосом  каже:
—  Ну,  звичайно,  я  допоможу,  тільки  ось  спочатку.
 І  він  з-під  поли  вітровки  все  поклав  на  траву  і  продовжив:
—  Тут  основне  терпіння!  Поблизу  нас  ні  в  кого  немає  свині,  та  й  для  нього  все  нове,  він  далеко  нікуди  не  піде.  Думаю,  недурник,  почує  запах  річки,  то  куди  йому  йти?  Ну  хіба  що,  он,  у  ту  калабаню,  що  вже  мохом  вкрилася,  в  яку  недавно  хтось  висипав  купу  битої  цегли.    Та  й  я  так  зрозумів,  він  голодний,  тож  думаю,  знайде  якийсь  вихід,  а  вам  —    тільки  терпіння!
 Він  налив  усім  вина  й  подав  Насті  цукерку:
—  Ти  цим  закуси,  так  буде  смачніше.
Вона  одразу  взяла  цукерку  та  все  ж  мовила:
—  Та,  мабуть,  краще  хлібом!  То  що,  мир?  Ти  не  ображаєшся  на  мене?
Сусід  нічого  не  відповів,  та  й  як  було  відповісти  чи    щось  сказати  проти,  адже  її  одна  поява  його  завжди  втішала,  зігрівала  серце  й  душу.  Він  взяв  хліб,  тримаючи  покрутив  рукою  й  голосно  крикнув:
—  Па-а-аць,  паць-паць!  Па-а-аць,  паць-паць!
І  тут  же  підняв  пластиковий  стаканчик  й  продовжив:
—  Ну  що  вип’ємо  за  нашу  непохитну  дружбу.  Життя  …  Таке  воно,  як  є,  така  нам  доля  по-сусідськи  жити,  тому  біди  й  радощі  разом  ділити.
 Настя,  піднявши  голову,  звисока  подивилася  на  сусіда,  думка,  як  метелик  навесні:  »  Як  добре,  такого  сусіда  мати!»
Тим  часом  сусід  і  чоловік  помітили  кнура,  який  тихо,  ніби  крадучись,  підійшов  до  спини  Насті.  Вона  вмить  відчула,  як  її  хтось  товкнув  у  спину  і  різко  розвернулася.  Невинні  очі  кнура  дивилися  прямо  їй  у  вічі,  його  рило  тихо  торкнулося  руки,  ніби  просив  їсти.  Ось  саме  в  цю  хвилину  сусід  всунув  їй  у  руку  той  шмат  хліба  й  мовив:
—  Ну  от,  Настю!  Тепер  ділися  з  ним,  якщо  шкодуєш  віддати  весь  шматок.
Вона  на  долоню  клала  невеликі  шматки  хліба,  кнур  задоволено,  прицмокуючи,  забирав  і  тут  же  одразу  ковтав  не  поспішаючи,  та  щоразу  поглядом  пронизував  присутніх.
   Вечоріло…  Сонячні  промені  цілуючи  верхівки  дерев  і  будинків,  поступово  зникали.  На  обійсті  Насті  й  Валерія  панувала  справжня  ідилія.  За  старим  дубовим  столом  дружина  пила  чай  із  цукерками,  які  приніс  сусід.  Чоловіки    грали  в  доміно.  А  в  сараї  у  тиші  раз  у  раз  виринав  храп  кнура  Василя,  який  добре  набігавшись,  вже  бачив  якийсь  сон,  бо  інколи  шурхотів  сухою  соломою,  так  мелодійно,  ніби  спеціально  під  тихе  сопіння,  яке  розліталося  й  припадало  по  кутках.  
Завтра  настане  новий  день...  І  щоденні  клопоти  знову  принесуть  події  для  спілкування,  можливо,  інколи  й  з  ранковою  розминкою.  Та  життя  продовжується  і  це  тішить  душі  і  серця,  я  би  ж  тільки  під  мирним  небом,  якби  ж  тільки  врешті-  решт  навіки  зникли  вибухи,  що  долинали  зі  сходу.  Бо  все  інше  вистачить  сил  прожити  і  перемогти  життєві  дрібниці.


                                                                                                                                                   14.07.2026  р
   

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071307
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.10.2026
автор: Ніна Незламна