Чому, вербичко, ще не голі віти?
Листочки жовті ніжно шелестять...
Блукає десь зима у кожушок одіта.
Ще сонечку так хочеться радіти!
Поки мороз не скаже: - Нумо, спать.
Ще похизуйся золотом, вербичко,
Бо для хурделиці настане згодом час.
Нехай розчеше вітер довгії косички,
Осінній дощик вмиє твоє личко
Тоді й зима постукає до нас.
Полинеш ти у снах в краї далекі
Про них у мріях восени жила.
Там за морями стрінеш ти лелеки,
У сні політ такий стрімкий, високий,
Додасться силоньки від подиху тепла.
Зимовий сон дає ту силу дивну
Під колискову, що вітер завива.
Ти будеш спочивати в непривітну днину,
Не омине тебе у ту годину
Весни мелодія, що й творить всі дива.
Ти ще смарагдом похизуєшся, вербичко.
Заметам і морозу прийде край.
Розчеше вітер довгії косички,
Весняний дощик вмиє твоє личко,
А люди сіятимуть новий урожай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071094
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2026
автор: Галина Лябук