Ми забуваємо, чиї ми діти.
І землю- матінку сплюндровуєм підчас.
І хочем все і зразу і без волокіти.
Й поменше мозолів, щоб було на хребтах.
Думки свої ми розпорошуєм гламуром.
Базіканням нікчемним душу травим.
А спокій заробляємо розгулом.
І про багатство в снах прийдешніх марим.
Згадаймо маму, татуся, бабусю.
Вони для нас жили, садили квіти.
Так і земля для нас цей рай будує,
Щоб ми уміли на землі цій жити.
Де діти ростуть дружніми і дружать із красою.
Які уміють вербам коси заплітати.
Які у жмурки граються з судьбою.
І вміють з вітром до зірок літати.
Земля розкриє їм свої обійми,
Запеленає в райдужне вбрання.
Навчить , як з правдою у світі жити.
Й яке коріння треба для життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071008
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2026
автор: Надія Тополя