Ми забуваємо чиї ми діти

Ми  забуваємо,  чиї  ми  діти.
І  землю-  матінку  сплюндровуєм  підчас.
І  хочем  все  і  зразу    і  без  волокіти.
Й  поменше  мозолів,  щоб  було  на  хребтах.

Думки  свої  ми  розпорошуєм  гламуром.
Базіканням  нікчемним  душу  травим.
А  спокій  заробляємо  розгулом.
І  про  багатство  в  снах  прийдешніх  марим.

Згадаймо  маму,  татуся,  бабусю.
Вони  для  нас  жили,  садили  квіти.
Так  і  земля  для  нас  цей  рай  будує,
Щоб  ми  уміли  на  землі  цій  жити.

Де  діти  ростуть  дружніми  і  дружать  із  красою.
Які  уміють  вербам  коси  заплітати.
Які  у  жмурки  граються  з  судьбою.
І  вміють  з  вітром  до  зірок  літати.

Земля  розкриє  їм  свої  обійми,
Запеленає  в  райдужне  вбрання.
Навчить  ,  як  з  правдою  у  світі  жити.
Й  яке  коріння  треба  для  життя.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071008
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2026
автор: Надія Тополя