Підходить час радіти крихтам —
минуле ренту віддає.
Що я згубив, а що зберіг там,
тепер то все уже моє.
Селом повзе імла осіння.
Ще мить — і в сніг мене жбурне.
А я тягнуся до коріння,
яке не зраджує мене.
І в тому, зрештою, біда вся
і півжиття наперекіс,
що від сільського відірвався,
а до міського — не приріс.
Старі бувають молодими,
як їм згадаються місця,
де зігрівали навіть зими —
не те що паморозь оця.
Тоді я в спогадах співаю —
бо ще далеко до війни,
не ходять хлопчики по краю,
у мам немає сивини...
Такі мої маленькі справи:
що вчора взнав, що змалку взяв,
у чомусь — визнав, що неправий,
для чогось — вам про це сказав.
Мені не болісно й не смішно
моє пригадувать село:
красивого життя не вийшло,
а справжнє — все ж таки було.
---
[i]16 жовтня 2026[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070591
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.10.2026
автор: Олександр Таратайко