ВИСТОЇМО


Нас  розпинали  і  палили,
Віками  знищували  вщент,
Морили  голодом  безсилих,
В  могилу  встромлюючи  хрест.
Забороняли  говорити,
На  мові  предків  і  батьків,
І  не  давали  вільно  жити,
З  епох  князів,  споконвіків.
Біда…Нещастя  з  тим  сусідом,
Ми  наче  в  зграї  тих  вовків,
Що  йдуть  попереду,  то  слідом,
З  оскалом  сточених  кликів.
Віками  бражку  п’ють,  мов  воду,
І  смокчуть,  як  вампіри,  кров,
Племен  немитих,  збрід  без  роду,
Яким  потрібен  цар  і  трон.
Батіг  для  кого,  наче  пряник,
Кому  в’язниця,  як  сім’я,
А  якщо  хтось  у  череп  всадить,
Свинцеву  кулю,  не  біда.  
Вони  готові  жити  в  рабстві,
Й  нести  сусідам  це  ярмо,
І  красти,  красти,  красти,  красти,
Бо  це  в  крові  у  них  давно.
Де  б  не  ступав  з  кирзи  їх  чобіт,
Там  апріорі  їх  земля,
Де  їхній  дух,  там  завжди  сморід,
Біль,  кров,  розруха  і  війна…  
Та  ми  і  досі  ще  в  польоті,
Хай  краплі  крові  з  крил  течуть,
Ми  в  силі  ще,  і  досі  в  змозі,
Знайти  в  майбутнє  світлу  путь.
Ми  й  нині  вільні!  Зі  щитами,
Хай  вже  й  зазубрені  мечі,
Аби  загоїлись  лиш  рани,
Які  дістались  на  війні.
Аби  скінчилось  тільки  пекло,
Сім  кіл  кошмару  на  землі,
Хай  перемога  ще  далеко,
Не  вічні  вибухи  й  вогні.
Не  вічне  зло,  тиран  не  вічний,
Впаде  імперія  з  боліт,
Ще  прийде  син  додому  в  квітні
І  скаже  втомлено:  Привіт.
Колись,  ще  всядеться  лелека,
В  старе  гніздо,  що  край  села,
І  кине  тінь  густа  смерека,
На  хрест  героя-вояка.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070435
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2026
автор: Ярослав Ланьо