Нас розпинали і палили,
Віками знищували вщент,
Морили голодом безсилих,
В могилу встромлюючи хрест.
Забороняли говорити,
На мові предків і батьків,
І не давали вільно жити,
З епох князів, споконвіків.
Біда…Нещастя з тим сусідом,
Ми наче в зграї тих вовків,
Що йдуть попереду, то слідом,
З оскалом сточених кликів.
Віками бражку п’ють, мов воду,
І смокчуть, як вампіри, кров,
Племен немитих, збрід без роду,
Яким потрібен цар і трон.
Батіг для кого, наче пряник,
Кому в’язниця, як сім’я,
А якщо хтось у череп всадить,
Свинцеву кулю, не біда.
Вони готові жити в рабстві,
Й нести сусідам це ярмо,
І красти, красти, красти, красти,
Бо це в крові у них давно.
Де б не ступав з кирзи їх чобіт,
Там апріорі їх земля,
Де їхній дух, там завжди сморід,
Біль, кров, розруха і війна…
Та ми і досі ще в польоті,
Хай краплі крові з крил течуть,
Ми в силі ще, і досі в змозі,
Знайти в майбутнє світлу путь.
Ми й нині вільні! Зі щитами,
Хай вже й зазубрені мечі,
Аби загоїлись лиш рани,
Які дістались на війні.
Аби скінчилось тільки пекло,
Сім кіл кошмару на землі,
Хай перемога ще далеко,
Не вічні вибухи й вогні.
Не вічне зло, тиран не вічний,
Впаде імперія з боліт,
Ще прийде син додому в квітні
І скаже втомлено: Привіт.
Колись, ще всядеться лелека,
В старе гніздо, що край села,
І кине тінь густа смерека,
На хрест героя-вояка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070435
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2026
автор: Ярослав Ланьо