Фіолетові рукавиці

Пам'ятаю,  як  зустрів  тебе  вперше:  якась  незвичайна,  худенька,  в  окулярах,  із  сережками-хрестиками,  ніби  неформалка.  Заходиш  переді  мною  в  автобус,  намагаєшся  відсканувати  QR-код  для  проїзного.  Я  через  поганий  настрій  зраджую  своїй  нерішучості  і  протискаюся  перед  тобою.  Думаю,  ти  мені  ще  тоді  сподобалася,  причому  настільки,  що  я  навіть  не  сподівався  наважитися  з  тобою  коли-небудь  заговорити.

А  трохи  згодом  трапився  той  особливо  спекотний  серпневий  день.  Я  дізнався,  що  ти  залишаєшся  на  понаднормову  зміну,  коли  мене  попросили  глянути  графік  автобуса  для  тебе.  І  потім,  мабуть,  від  кави  на  мене  зійшла  божевільна  -  як  для  моєї  переляканої  соціофобії  -  ідея:  "А  давай  я  попрошу  в  начальниці  теж  залишитися  попрацювати  овертайм.  А  потім  може  проведу  тебе  до  дальньої  зупинки,  раптом  ти  ще  не  знала,  де  вона"  .

І  от  десь  тоді,  коли  я  вже  майже  змирився,  що  ідея  таки  надто  божевільна,  я  натрапляю  на  начальницю  зі  списком  людей  на  овертайм.  Наче  уві  сні,  несвідомо  прошу  її  і  мене  ще  дописати.  Так  я  залишаюся  працювати  ще  4  години,  після  зміни  швидко  йду  до  виходу,  далі  йду  помалу:  може  ж  побачу  тебе  десь  позаду,  проведу  до  зупинки,  може  навіть  заговорю)

А  тебе  все  нема  й  нема,  нема  й  нема.  А  сонечко  припікає  все  сильніше  і  безжальніше,  випалює  останні  надії  зустріти  тебе  по  дорозі.  Аж  тут  я  доходжу  до  зупинки,  а  ти  вже  там,  сама  знайшла  дорогу  і  прийшла  завчасно.  Стоїш,  схилилася  над  телефоном,  захованим  під  широким  каштановим  пасмом  волосся.

Я  підходжу  до  тебе,  а  ти,  помітивши  мене,  так  здивовано  і  водночас  спокійно:
-  О-о!  І  ви  тут?  
-  Так,  теж  вирішив  залишитися  на  овертайм  і  заодно  посмажитися  на  сонечку.

Дивлюся  на  тебе,  на  твоє  волосся,  опускаю  очі  на  руки  -  а  ти  в  фіолетових  термостійких  робочих  рукавицях  тримаєш  свій  смартфон.  Мабуть,  так  захоплено  щось  читала,  що  навіть  не  звернула  увагу  на  це  по  дорозі  до  зупинки  і  далі  собі  стоїш  у  них.
-  Тобі  не  жарко  в  рукавицях?  -  ніби  ненароком  зауважую.
-  Ой,  а  я  й  не  помітила,  -  кажеш  усміхнено  і  ніби  розгублено  на  моє  спостереження  і  помалу  знімаєш.

Ти  в  оцих  рукавицях  у  серпневу  спеку  -  наймиліше,  що  я  бачив  за  останні  роки.  Чомусь  я  вирішив  для  себе,  що  така  людина  не  зробить  навмисно  комусь  боляче,  не  сміятиметься  над  чиїмись  дивацтвами,  не  здасться  цинічній  сірій  буденності.
І  цікаво,  як  я  все  це  вирахував,  невже  по  тих  фіолетових  рукавицях?  Чи,  може,  я  все  це  навигадував,  як  завжди?
Втім,  це  вже  не  мало  значення:  у  грудях  стало  якось  надто  тепло...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.10.2026
автор: Мертвий дуб