Пам'ятаю, як зустрів тебе вперше: якась незвичайна, худенька, в окулярах, із сережками-хрестиками, ніби неформалка. Заходиш переді мною в автобус, намагаєшся відсканувати QR-код для проїзного. Я через поганий настрій зраджую своїй нерішучості і протискаюся перед тобою. Думаю, ти мені ще тоді сподобалася, причому настільки, що я навіть не сподівався наважитися з тобою коли-небудь заговорити.
А трохи згодом трапився той особливо спекотний серпневий день. Я дізнався, що ти залишаєшся на понаднормову зміну, коли мене попросили глянути графік автобуса для тебе. І потім, мабуть, від кави на мене зійшла божевільна - як для моєї переляканої соціофобії - ідея: "А давай я попрошу в начальниці теж залишитися попрацювати овертайм. А потім може проведу тебе до дальньої зупинки, раптом ти ще не знала, де вона" .
І от десь тоді, коли я вже майже змирився, що ідея таки надто божевільна, я натрапляю на начальницю зі списком людей на овертайм. Наче уві сні, несвідомо прошу її і мене ще дописати. Так я залишаюся працювати ще 4 години, після зміни швидко йду до виходу, далі йду помалу: може ж побачу тебе десь позаду, проведу до зупинки, може навіть заговорю)
А тебе все нема й нема, нема й нема. А сонечко припікає все сильніше і безжальніше, випалює останні надії зустріти тебе по дорозі. Аж тут я доходжу до зупинки, а ти вже там, сама знайшла дорогу і прийшла завчасно. Стоїш, схилилася над телефоном, захованим під широким каштановим пасмом волосся.
Я підходжу до тебе, а ти, помітивши мене, так здивовано і водночас спокійно:
- О-о! І ви тут?
- Так, теж вирішив залишитися на овертайм і заодно посмажитися на сонечку.
Дивлюся на тебе, на твоє волосся, опускаю очі на руки - а ти в фіолетових термостійких робочих рукавицях тримаєш свій смартфон. Мабуть, так захоплено щось читала, що навіть не звернула увагу на це по дорозі до зупинки і далі собі стоїш у них.
- Тобі не жарко в рукавицях? - ніби ненароком зауважую.
- Ой, а я й не помітила, - кажеш усміхнено і ніби розгублено на моє спостереження і помалу знімаєш.
Ти в оцих рукавицях у серпневу спеку - наймиліше, що я бачив за останні роки. Чомусь я вирішив для себе, що така людина не зробить навмисно комусь боляче, не сміятиметься над чиїмись дивацтвами, не здасться цинічній сірій буденності.
І цікаво, як я все це вирахував, невже по тих фіолетових рукавицях? Чи, може, я все це навигадував, як завжди?
Втім, це вже не мало значення: у грудях стало якось надто тепло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.10.2026
автор: Мертвий дуб