ПРИВИД КОХАННЯ


Непокоїться  тіло  від  сумних  сновидінь,
Ти  з’явилася  вкотре  з  нічного  астралу,
І  пливла  по  паркету,  що  тихенько  скрипів,
В  сяйві  Місячних  тіней,  так  схожа  на  паву.
Ледь  торкаючись  сходів,  прямувала  наверх,
В  спальну  темну,  до  ліжка,  як  привид  забутий,
А  я  кожного  разу,  все  чекав,  ось  тепер,
Вже  нарешті  відчую  ці  пристрасні  рухи.

Ти  мій  привид  минулий,  що  й  досі  тримає,
Грішні  серце  і  душу  в  полоні  любові,
Найсумніше  лиш  те,  що  насправді  ми  знаєм,
Ця  жертовність  сьогодні  далеко  не  в  моді.
У  бажанні  віддати  весь  світ  за  кохання,
Я  обрав  цю  самотність,  наче  вирок  в  житті,
Вмить  прирікши  себе  на  довічні  страждання,
І  на  муки  душевні,  що  приходять  вночі…

Я  очікував  голос  знайомий  почути,
Поцілунок  гарячий,  ніжно-трепетних  вуст,
Та  відчув  лиш,  як  тягнуться  в  темряву  руки,
Ніби  хочуть  зловити  у  повітрі  хоч  звук.
Заспокоїлось  тіло,  та  душа  ще  тремтить,
Ніби  гілка  берези,  з  якої  злетіла,
Пташка-привид  кохання,  яка  є  вочевидь,
Сенсом  всього  життя,  що  стоїть  біля  ліжка.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070118
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2026
автор: Ярослав Ланьо