Непокоїться тіло від сумних сновидінь,
Ти з’явилася вкотре з нічного астралу,
І пливла по паркету, що тихенько скрипів,
В сяйві Місячних тіней, так схожа на паву.
Ледь торкаючись сходів, прямувала наверх,
В спальну темну, до ліжка, як привид забутий,
А я кожного разу, все чекав, ось тепер,
Вже нарешті відчую ці пристрасні рухи.
Ти мій привид минулий, що й досі тримає,
Грішні серце і душу в полоні любові,
Найсумніше лиш те, що насправді ми знаєм,
Ця жертовність сьогодні далеко не в моді.
У бажанні віддати весь світ за кохання,
Я обрав цю самотність, наче вирок в житті,
Вмить прирікши себе на довічні страждання,
І на муки душевні, що приходять вночі…
Я очікував голос знайомий почути,
Поцілунок гарячий, ніжно-трепетних вуст,
Та відчув лиш, як тягнуться в темряву руки,
Ніби хочуть зловити у повітрі хоч звук.
Заспокоїлось тіло, та душа ще тремтить,
Ніби гілка берези, з якої злетіла,
Пташка-привид кохання, яка є вочевидь,
Сенсом всього життя, що стоїть біля ліжка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070118
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2026
автор: Ярослав Ланьо