«Дзеркала й маски часопростору» - частина 3

 Про  поезії  журналу  СЧ  №117


Вірш  Івана  Потія  «Із  серії  "ПРО..."  Про  Час»  через  поєднання  філософської  іронії  та  поетичного  естетизму  природи  висвітлює  тривоги  сучасної  людини,  яка  опинилася  у  вирі  невпинного  часу.  Починаючись  із  мотиви  марної  погоні  за  часом,  де  тіло  й  фізична  реальність  не  встигають  за  прагненнями  душі,  твір  переходить  до  живописного  весняного  пейзажу.  І  це  нагадує  про  цінність  простих  речей,  живого  зв'язку  із  землею  та  гармонії  природи.  У  контексті  сьогодення,  сповненого  хаосу  та  нестабільності,  фінальні  рядки  вірша  звучать  як  античний  маніфест  душевного  імунітету:  

А  життя  плете  тенета,
Зле  закінчується  гра  та...
Сила  —  в  мудрості  Сенеки,
І  у  спокої  Сократа!
Бути  мудрим  —  так  не  просто,
Але  пробувати  треба.
Це  —  не  мірятися  зростом,
А  рости,  ачей  —  до  НЕБА!

Так  заклик,  спираючись  на  античну  мудрість  Сенеки  та  спокій  Сократа,  показує,  що  єдиний  спосіб  подолати  невблаганний  час  —  це  внутрішнє  духовне  зростання,  спроба  піднятися  над  плинністю  буття  та  зберегти  людську  гідність…  Те,  чого  нині  багатьом  з  нас  так  не  вистачає…


Вірш  Марини  Чиянової  «Сум  за  знаннями»  —  як  болісна  інтелектуальна  елегія.  Вона  в  контексті  сучасності  резонує  гірким  діагнозом  культурній  та  духовній  кризі  суспільства.  Соціума  затопленого  хвилею  вульгарності,  примітивізму  й  поверховості.  Короткий  текст  змальовує  тугу  освіченої  людини  за  високим  словом,  автентичною  культурою  та  живим  натхненням  у  часи,  коли  майбутнє  здається  хиткою  примарою,  а  мовне  середовище  нівелюється  покручами  й  втратою  глибоких  сенсів…

І  тихо  ти  у  них  перепроси
За  стежку  мови,  покручем  сповиту,
За  згаяне  без  рим  та  ритмів  літо,
І  за  зневіри  очевидний  шквал,
Або  за  те,  що  зрадив  Ідеал?
 
Водночас  твір  не  занурюється  у  суцільний  песимізм…  Через  мотив  провини  за  зраду  високих  ідеалів  поетеса  підводить  читача  до  надієдайного  фіналу…  І  тут  народження  «нових  апостолів»  і  плач  немовляти  символізують  неперервність  людської  історії.  І  світить  ще  відродження  святинь  у  свідомості  нових  поколінь  та  вічну  здатність  духу  до  самовідновлення  попри  всі  зневіри  й  вагання.

Так  трагізм,  позбавлений  героїзму,  переходить    у  завершений  відчай…  А  звідти  —  у  сподівання.  Майже  за  Лесею  Українкою…  Без  надії  сподіваюсь…

Коли  трагізм  позбавлений  зовнішнього  пафосу  чи  титанічного  героїзму,  він  стає  тихим,  побутовим  і  від  того  ще  глибшим.  Здається,  що  відчай  сягнув  своєї  межі  й  виходу  немає  —  але  саме  в  цій  точці  абсолютного  дна  й  зароджується  ірраціональне,  майже  метафізичне  сподівання.
Плач  немовляти  наприкінці  її  вірша  —  це,  здається,  те  саме  «без  надії  сподіваюсь»:  коли  немає  раціональних  підстав  для  оптимізму  в  знівеченому  світі,  але  саме  життя  через  нове  покоління  заперечує  зневіру  й  продовжує  свій  рух  до  світла,  перпендикулярно…

Вірш  Катерини  Киричук  «Так  буває…»  розкриває  сучасну  травму  особистісної  та  сімейної  кризи.  А  показ  дано  через  пронизливу  метафору  Чорнобильської  катастрофи.    Саме  так  зруйновані  людські  взаємини  уподібнюються  до  Зони  відчуження.  Автор  філігранно  простежує,  як  почуття,  яу  джерела  тепла  та  безпеки,  перетворюються  на  руйнівну  «радіацію»…  Так  залишкова  токсичність  та  отруєна  порожнеча,  подібні  до  вимерлої  Прип’яті  чи  похованого  Рудого  лісу.  

І  у  серці  твоєму  судин  лабіринт,  наче  вулиці  мертвої  Прип'яті,
Ані  сміху,  ні  співу,  ні  танців,  ні  мрій  —  обезкровлені,  обездолені.
Серце  пусткою  стало,  і  ти  в  нім  одна.  Меблі  винесли.  Шибки  вибиті.
На  стіні  календар.  Ніби  квітень,  весна,  а  в  тобі  —  тільки  спогади  зболені.

У  контексті  сучасності,  коли  українське  суспільство  щодня  проживає  масштабні  зовнішні  й  внутрішні  катастрофи,  цей  твір  болісно  резонує  з  відчуттям  емоційного  вигорання…  Стану,  коли  втрачається  спільна  мова  та  спроба  «звести  саркофаг»  над  тим,  що  вже  неможливо  врятувати…  Але  водночас  він  дає  чітке  усвідомлення:  іноді  єдиним  способом  вижити  й  зберегти  людську  сутність  серед  руїн  є  вчасне  дотримання  безпечної  дистанції…  
Так  закінчений  відчай  переростає  в  закінчену  жорстокість  перспектив…  І,  це  не  лозунг,  а,  нажаль,  діагноз…
Це  справді  дійсний  діагноз  людським  взаєминам,  коли  катастрофа  стає  непереборною  фактурою  буття,  а  єдиною  перспективою  залишається  жорстока  й  холодна  самоізоляція  задля  збереження  залишків  життя…

Ця  тема  простежується  і  наступним  автором.  

Так  вірш  Ольги  Номерчук  «Зимова  (при)казка  навиворіт»  через  деконструкцію  класичного  казкового  сюжету  Андерсена  змальовує  непомітне,  але  безповоротне  зародження  внутрішнього  відчуження  між  близькими  людьми.  Зима  постає  не  просто  як  пора  року,  а  як  тиха,  підступна  сила…  І  сила  ця  заморожує  почуття  вже  в  момент  їхньої  найвищої  гармонії…  Так,  як  непомітно  підкидано  крижину  байдужості  в  душу  Кая…,  а  можливо,  й  Герди.  

У  вікнах  си́вів  небокрай,
Кошла́тивсь  горизонт  вовня́ним  пледом.  
Дивилась  довго,  мружачись,  на  Герду
І  як  у  сні  їй  посміхався  Кай.  
Мереживом  шибки́  закрили  зовні  світ,
Кружляла  вальси  віхола  в  кімнаті  –  
Зима  ж  завмерла  в  білосніжнім  платті
У  головах  обох  –  на  сотні  літ.  

Поезія  перегукується  із  проблемами  прихованої  емоційної  замерзлості.  У  наш  же  час,  коли  зовні  життя  триває  наче  звичним  плином…  І  збережено  спільний  побут  і  начебто  теплі  спогади…  Втім  внутрішній  простір  уже  назавжди  отруєно  холодним  заціпенінням.  Замерзанням,  що  перетворює  колись  живі  взаємини  на  викривлену  казку  навиворіт…  Де  той  рай?  Рай    ладу  між  людьми,  душевного  ладу  в  нутрі  людини…
Втрата  цього  раю  —  і  зовнішнього,  лагідного  ладу  між  людьми,  і  внутрішнього  спокою  в  самій  людині  —    от  та  наскрізна  тріщина,  яка  проходить  крізь  усю  сучасну  поезію…  Це  варто  окремого  дослідження…  Це  потрібно  вкрай…  І  для  нашого  сучасника  і  для  тих,  хто  може  ще  прийде  за  нами…
Коли  зовнішній  світ  тріщить  по  швах,  а  внутрішній  отруєно  холодними  крижинами  відчуження,  рай  залишається  хіба  що  у  формі  туги  за  ним  —  у  спогадах,  у  дитячому  «Та-то!»,  —  як  писав    колись  Микола  Сингаївський…  Себто    —  у  тихій  надії  на  відродження…

А  дослідження  тим  часом  триває…

Двадцять  один  рядок  віршу  Маргарити  Уткіної  «І  день  і  ніч  іде»  змальовує  тиху  трагедію  «непомітної»  людини  в  умовах  тривалої  війни,  де  виснажлива  рутина  буденності  переплітається  з  постійною  смертельною  загрозою.  Читач  бачить  вигорання  пересічного  містянина,  який  серед  ракетних  обстрілів,  перевтоми  й  безсоння  змушений  щодня  ходити  на  роботу,  тримати  в  руках  каву  й  закривати  поточні  справи…

Міцно  каву  тримаю  в  руках,
І  папери  розкинуті  вітром,
Я  давно  вже  нормально  не  спав  
Оголюсь  і  назавжди  зникну  …

 Нині,  здається,  цей  твір  постає  маніфестом  хронічної  психологічної  втоми.  Втоми  тотальної,  де  почуття  провини,  загнаний  усередину  відчай  і  втрата  орієнтирів  часу  витісняються  у  формальний  автомат  споживання  новин  та  щоденної  праці.  Поет  (  назву  спеціально  не  поетка,  а  поет!)  висвітлює  внутрішню  самотність  особистості…  Нашу  сьогоденну  втому.  Втому  всіх,  чий  щоденний  подвиг  виживання  й  збереження  глузду  лишається  поза  яскравими  стрічками  соціальних  мереж  та  випусками  новин…  
Люди  вже  не  оповиті  ореолом  показного  героїзму...  Наче  над  ними  простягається  непорушність  вічності...  Вічності  втрат  і  недовговічності  не  мук,  а  життів...
А  як  ще?..  Показний  пафос  відпадає,  як  зайвий  луб…  Залишається  лише  тривалість  буденності,  гола,  виснажлива…  Провалля,  де  звичайний  людський  побут  існує  на  межі  з  абсолютом.  Адже  межа  між  життям  і  небуттям  стає  такою  тонкою,  що  самі  муки  здаються  чимось  тимчасовим  проти  непорушної  вічності  втрат  і  крихкості  кожного  людського  подиху...

Поезія  Віри  Зозулі  «Станьте  потягу  кимось  далеким…»  через  залізничну  атрибутику  та  експресивну  заперечну  ритміку  відтворює  неминучість  розриву  й  емоційного  чуження  двох  людей.  тут  розгортається  трагедія  неможливості  спільного  майбутнього…  Простір  пасажирського  вагона  виявляється  занадто  тісним  для  попереднього  «ми»  

…та  поличка,  де  "ми",  багажу  не  пасує  —  у  вузькості  чесна…

А  марні  спроби  зупинити  рух  часу  «всоте  я  натискаю  на  кнопку  зупинки  —  вагони  все  їдуть»  розбиваються  об  холодне  усвідомлення  чужості  «ви  —  не  щасливець  мені  й  не  знайомець,  Mein  Herr»…
У  контексті  сьогоденних  реалій  твір  постає  глибоким  психологічним  етюдом…  Шкіцем  про  фатальний  рух  до  абсолютного  нуля  стосунків  —  на  метафоричну  станцію  з  часткою  «не»  
«некохання-не-смутку-не-ночі,  де  б  ми  не  стрічались  ніколи»
А    єдиною  можливістю  зберегти  власний  простір  залишається  остаточне  прийняття  незворотності  розлуки…

Так,  набуваючи  звичайну  в  умовах  міграції  долю,  житейську,  гине  все.    І  легко,  однак  дуже  боляче,  можна  кожному  стати  таким  персонажем…  І  не  тільки  літературного  твору…
Екзистенція  залізничної  колії,  перонів  і  вагонів  стала  для  багатьох  не  просто  метафорою,  а  повсякденною  реальністю,  де  міграція  позбавляє  людей  їхнього  звичного  коріння  й  дому.
Найжахливіше  в  цьому  —  саме  легкість,  із  якою  людина  втрачає  власне  «ми»,  перетворюючись  на  випадкового  пасажира  без  кінцевої  зупинки.  Це  болісний  процес,  коли  життєва  драма  з  поетичного  тексту  сходить  у  реальне  життя,  і  ти  раптом  усвідомлюєш,  що  сам  став  цим  «обпаленим  сонцем»  персонажем,  який  натискає  на  кнопку  зупинки  в  потязі,  що  вже  не  спиняється…

І  знову  день  іде,  і  ніч  іде…

Вірш  Романа  Солдатова  без  назви.  Але  через  шевченківські  мотиви  плинності  часу  та  традиційну  поетичну  форму  висвітлює  трагічний  колообіг…  Загнаність  людського  існування  перед  лицем  жорстоких  випробувань.  Автор  змальовує  неминучість  життєвої  боротьби  «Хвороби,  ліки,  радість,  смерть  —  все  поряд,  все  по  колу»
А  ще    гірка  трансформація  суспільства  під  тиском  виснаження  і  жадібності  
«Колись  вогонь  в  очах  горів  —  тепер  же  маєм  ікла»
 І  з  огляду  на  день,  що  пливе  за  нашими  вікнами,  твір  постає  молитвою-благанням  виснаженої  душі:«Мій  Боже,  забери  хоч  чверть,  не  кидай  нас  додолу»,  де  серед  понівечених  доль  та  етичного  занепаду  єдиною  опорою  залишається  надія  на  відродження  та  духовне  тепло…
«Надіюсь,  сонце  знов  зійде,  і  стане  нам  тепліше».
Так  у  кожному  літературному  вартісному  творі    завжди  говорить  автор    про  чиюсь  долю…  І  говорить  від  себе…  Кожний  по  своєму.    Справи  лише    у  літературній  техніці  втілення…
Справжній  твір  —  це  завжди  сповідь  автора…  За  якими  масками  чи  метафорами  він  не  ховався.  Зміст  і  біль  лишаються  людськими,  а  от  майстерність  і  глибина  враження  залежать  саме  від  ремесла:  від  вибору  ритму,  точності  слова,  відсутності  банальних  штампів  та  пластичності  формальних  прийомів.
Хтось  обирає  шлях  класичної  римованої  строфи,  хтось  —  складний  авангардний  верлібр  чи  залізничну  атрибутику,  але  вирішальним  завжди  залишається  одне:  чи  спроможна  ця  техніка  передати  живий  нерв  долі  так,  щоб  він  відгукнувся  в  читачеві…

Поезія  Сергія  Деревенця  «Інший»  змальовує  марність  спроб  втечі  від  власної  ідентичності.  Автор  калейдоскопічно  перераховує  ілюзорні  атрибути  «нового  життя»  —  від  філософських  пошуків,  ретритів  і  богемного  віденського  неону  до  суто  побутових  ритуалів…  А  що,  а  як  висвітлити  ще  прагнення  сучасного  індивіда  перезапустити  власну  долю.  Сьогодні  твір  постає  влучним  психологічним  портретом  покоління.  Покоління,  яке  намагається  сховатися  від  внутрішніх  руїн  і  травматичного  досвіду  за  фасадом  зовнішніх  трансформацій…

Щоб  їхати  далі
   у  рай  автостопом.

 Проте  неминуче  зіштовхується  з  фантомним  болем  минулого  
Але  минуле  —  проходить  стіни...  
А  єдиною  константою  залишається  неможливість  остаточно  розриву  з  власним  корінням.  Думається  і  слова  ці  можна  віднести  і  до  самого  автора  у  першу  чергу.  А  його  вірш  до  сого  роду  ненаписаної  і  не  занотованої  ще  пісні  в  ім’я  миру  та  злагоди…  І  тут  вже  черга  за  всіма  нами…
Внутрішній  злам,  про  який  пише  Сергій  Деревенець,  —  це  найперше  його  власний  живий  біль  і  спроба  переосмислити  себе,  а  не  лише  спостереження  збоку.
Цей  вірш  справді  звучить  як  неупереджена,  ще  не  покладена  на  ноти  пісня-сповідь  про  пошук  утраченого  миру  —  найперше  миру  із  самим  собою  та  з  власним  минулим.  А  коли  автор  доходить  цієї  межі  щирості,  черга  й  відповідальність  справді  переходять  до  кожного  з  нас:  чи  зможемо  ми  розірвати  коло  бігу  від  самих  себе  й  знайти  ту  бажану  злагоду…
Від  бажання  рушимо  до  опору…

Вірш  Володимира  Архипенка  «Вистояти  небо»  постає  вольовим  маніфестом…  Кредо  запеклого  опору  й  незламності  перед  лицем  руйнівної  сили  війни.  Автор  змальовує  граничне  напруження  людських  сил  у  часи  випаленого  простору,  де  навіть  тиша  стогне  раною,  а  морок  намагається  вивернути  душу.  

Нам  протягти  крізь  холод  до  світання,
їдкий  вогонь  тримаючи  в  руках,
і  кожний  подих  —  зовсім  не  останній,
і  кожний  крок  —  як  вибір,  а  не  страх.

У  нинішні  дні  твір  перетворюється  на  карбування  нашого  щоденного  вибору.  Вибору  долати  темряву  «і  кожний  крок  —  як  вибір,  а  не  страх»…
Так  вогонь  пам’яті,  внутрішня  правда  й  невпинний  рух  уперед  стають  єдиним  способом  утримати  світ  від  остаточного  падіння.  Хоча,  й  іронічний,  попри  все…
Одного  разу  Рильке  сказав  «Він  іронізує,  як  закоханий  у  некрасиву  жінку…»
Чи  не  дивовижно  точна  паралель?    Ця  метафора  Рильке  абсолютно  безпомилково  розкриває  природу  такої  іронії.  Адже  йдеться    не  про  зверхність  і  не  байдуже  глузування,  а  особливу,  болісну  форму  ніжності.  Коли  людина  бачить  усі  вади,  увесь  невлаштований  і  скалічений  світ  довкола,  але  продовжує  його  любити  —  пробачаючи  йому  цю  «некрасивість»  і  намагаючись  захиститися  від  болю  саме  через  легке,  гіркувате  усмішку.
У  такій  іронії  немає  зневаги  —  у  ній  прийняття  й  співчуття.

І  наостаннє  декілька  думок  про  новітні  переклади.

Перекладами  Марії  Шунь  поезій  Сергія  Шабаліна  з  книги  «Казненное  солнце»  завершуємо  огляд  не  тільки  поезій  а  й  всього  117-го  випуску  часопису  «Склянка  Часу/Zeitglas».  Бо  саме  вони  демонструють  нормальну  цивілізаційну  та  стильову  адаптацію  російськомовного  оригіналу.    Що  нині  велика  рідкість.  
Перекладачка  відмовляється  від  стерильної  академічності  й  органічно  відтворює  авторський  «сужиково-протестний  жаргон»:

буйства  гами  нема  в  нім,  але  є  ще  тепло  коренІв,
що  транслює  світлА  суржиково-протестним  жаргоном,
 
що  відтворить  по  буквах  спонтанний  отой  сад-проєкт,
де  окремих  чеснот,  було  так,  вже  намітилась  спайка,
аби  ті,  хто  мав  пам’ять,  прийшли  на  безликий  проспект,
і  уздріли  там  квіти  в  загорожі  знеслого  парку.

Так  насичуюється  текст  гострою  розмовною  лексикою,  жаргонізмами  та  експресивними  маркерами  тоталітарного  й  воєнного  побуту.  Зберігаючи  синтаксичний  злам,  суху  афористичність  та  іронічну  ритміку  першоджерела,  Марія  Шунь  вдало  передає  анатомію  суспільного  конформізму…  Сутінок  душі,  де  спотворена  реальність  із  «ракето-царем»  на  екрані  зіштовхується  з  живою,  непокірною  паростю  свободи.  
Ця  перекладацька  добірка  підсумовує  наскрізну  концепцію  всього  числа:  збереження  внутрішнього  коріння  та  людської  гідності  в  умовах  викривленого  часопростору…
Без  завишених  епітетів  всі  віршовані  твори  цього  числа  журналу  володіють  своєю  власною  дистанцією…  Керують  своїм  простором…  Але  цей  їх  простір  наближає,  наближає…
Кожен  із  десяти  творів  цього  числа  не  намагається  штучно  скоротити  дистанцію  пафосом  чи  екзальтованими  закликами…  Автори  чесно  будують  власний  простір…  Простір  залізничних  колій,  випалених  міських  вулиць,  тихих  кімнат  чи  протестних  площ.  І  саме  завдяки  цій  стриманій,  часом  болісній  дистанції  поезія  досягає  зворотного  ефекту:  вона  не  нав'язує  переживання…  Вона  тихо  наближає  читача  до  самого  осердя  людської  долі,  хай  і  у  викривленому  спільному  часопросторі…




адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070103
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2026
автор: Сумирний