Проза журналу СЧ №117
Оповідання Василя Геца «Лист до ненародженої доньки» — це глибоко зворушлива, щемка та психологічно витончена новела. Новела про самотність, втрачені можливості та нереалізоване батьківство.
Головний герой Дмитро, вже досягнувши пенсійного віку, долає високий артеріальний тиск під час самітницької прогулянки весняним лісом. Поверхова розмова з сусідською дівчинкою-школяркою стає імпульсом для ретроспективних роздумів… Роздумів про власне життя, яке минуло в пасивному очікуванні щастя, неодруженості та самоті… Життя де єдиною істотою, що чекає його вдома, залишається сусідський кіт…
Занурюючись у мрії, герой подумки вибудовує альтернативну реальність і складає зворушливого, сповненого тепла та батьківської ніжності листа до 18-річної доньки Яринки. Віртуальної… У листі він деталізує спогади її дитинства, ділиться любов'ю… А ще висловлює нерозтрачену ніжність, яка так і залишилася нереалізованою через його життєву бездіяльність. Василю Гецу вдається майстерно поєднати побутовий реалізм із тонкою екзистенційною драмою «маленької людини»… Отак в висвітлюється трагедія пізнього усвідомлення змарнованого часу та самотності…
На одинадцяти сторінках журналу розмістився фрагмент роману Володимира Глущенка «Кондуїт і Шкереберть». Цей твір постає дослідженням дійсності Харкова 1952 року, екзистенційним і художньо-філософським. У центрі сюжету — син «ворогів народу» Андрій, який віднаходить архівний рукопис 1937 року «Маніфест Республіки Шкереберть» і намагається доповнити його власним досвідом оскарження системи. Поволі автор змальовує трагічне протистояння та моральний розкол між двома друзями: Андрієм, який прагне «бути живим» і протиставити тоталітаризму власну совість, та Дмитром Лантухом, що заради ілюзії безпеки й кар'єри обирає шлях конформізму та співпраці з МДБ.
Текст насичений яскравими діалоговими афоризмами й метафорами. Вони влучно розкривають психологію страху та систему цінностей Республіки Шкереберть:
Дмитро вичитує з рукопису нищівний діагноз абсурдному світові: «У нас вільний той, хто слухається, бо в підкоренні — найвища форма свободи… Щоб було світло, треба погасити всі лампи».
Виправдовуючи свій перехід на бік системи, Дмитро декларує: «Я хочу жити», на що Андрій відповідає вирішальною психологічною формулою: «А я хочу бути живим. Це різні речі».
І над ними сутінки зради та контролю. У кабінеті майора із майже гоголівським прізвищем Ситька цинічно формулюється суть бюрократичного насильства: «Арешт — це для дурних справ. Для важливих вистачає паперу» та «…той, хто заносить слова, живе довше за того, хто їх вимовляє».
Особливої інтелектуальної вишуканості творові надають історико-філософські ремарки та візії. Якто паралель із Лондоном 1509 року, де Томас Мор та Еразм Роттердамський розмірковують про «Утопію» та «Похвалу Глупству»… А ще сновидіння-діалог Андрія з Платоном про природу тіней та світла.
Кульмінацією поданого фрагмента стає акт рішучої дії: Андрій, задіявши знання з хімії, висаджує в повітря та спалює архів МДБ із тисячами фабрикованих справ. Цей учинок сприймається героєм не як акт помсти. Ні. А скоріше як символ морального очищення й підтвердження того, що внутрішньо вільну людина неможливо залякати…
Спогад Емілії Песочиної «Казковий кадр» — це зворушливе й тепле сповідання про зв'язок поколінь, родинну любов та чарівність світлопису. Розповідаючи про своє зростання під прицілом батьківського фотоапарата «ФЕД», авторка проводить читача від дитячих зйомок у байкових штанцях до глибокого усвідомлення фотографії як справжнього мистецтва. Описи домашньої фотолабораторії у ванній кімнаті під червоним ліхтарем, запаху шкіряного футляра, проявників і глянцювателя насичують текст сенсорною ностальгією за часом, коли створення знімка було таємничим ритуалом… А не те, що нині — швидким цифровим процесом. Історія переходить у глибоку ліричну розв'язку, де після відходу батька в засвіти, фотографія залишається для героїні містком між землею та вічністю. Фінальні терміни з фотосправи — «тривала витримка» та «відкрита діафрагма» — стають єдиною метафорою відкритості душі для світла й пам'яті…
Новела Анни Ларкін «Трава під снігом» — це тонка лірична медитація про прийняття втрати, зв’язок поколінь та віднайдення внутрішньої опори. Через образ тихого зимового лісу авторка розкриває переживання героїні, яка долає біль від відходу бабусі та хвороби батька. Злиття з природою стає для неї джерелом тихої стійкості: зелена трава, що пробивається крізь холодний сніг, символізує здатність жити й рости попри все… Так повертаються до героїні готовність прийняти реальність та бути поруч із рідними.
Оповідання Федора Чужі «Світ мого дитинства» сповнене глибокої ностальгії та щему… Інакшою вона і не могла бути… Адже це історія повернення військового до батьківського обійстя після багатьох років розлуки. Через чуттєві спогади, торкання до стін рідної хати й обійми зі старими деревами в саду автор розкриває болісний процес переживання втрати… І фізичної втрати батьків і відчуження рідного дому, який тепер належить іншим людям. Та, омитий раптовою грозою простір села стає символом духовного очищення… І знову видива минулого, дитячий сміх і родинне тепло повертають героєві внутрішню силу. Так перетворюється біль розлуки на вічне джерело любові та пам’яті ...
Новела Любові Кисельової «Орбіти мовчання» насичене психологічною напругою й сумною поетичністю… Через це художній етюд і торкає душу читача. Адже він про відчуження, побутову байдужість та згасання почуттів у шлюбі. За допомогою космічної метафори двох планет, що рухаються паралельними орбітами, письменниця контрастно протиставляє яскравий спалах юнацького кохання й теперішнє мовчазне існування пари в «бетонних сотах» міського масиву… Кульмінацією твору стає несподіване й символічне дзеркальне відкриття: невідправлений лист героїні із болісною рефлексією знаходить свою точну текстову копію, написану рукою її чоловіка. Цей фінал залишає героїв у крихкій темряві перед вирішальним кроком — на межі між остаточним розривом і крихітним шансом бути почутими…
Оповідання Сергія Храпчука «Портал» — сюрреалістична психологічна притча про трансформацію свідомості, віру та пошук духовної опори в абсурдному й знедуховленому світі. Події розгортаються на тлі постпандемічного спотворення реальності, де головний герой через призму травмованого сприйняття бачить покинутий парк, цвинтар та старий храм («портал»). І все це разом — перехрестя двох вимірів. Знайшовши й урятувавши покинуту, понівечену ікону Богородиці, він проходить крізь фізичне й духовне випробування (жорстоке побиття та очищення)… І відроджує святиню та повертає її до храму. Завдяки багатій метафоричності твір протиставляє страх і духовне виснаження безмежній силі любові та віри, яка і здатна відновлювати спотворену реальність.
Новела Freya Stern «Я покажу тобі Донецьк» — це автобіографічний етюд про любов, ніжний і водночас болісний. Короткий текст про світлу ностальгію та перетин внутрішньої географії двох людей. Через імпульсивну нічну поїздку з Києва автор відкриває власний, шляхетний і світлий Донецьк — місто троянд, бібліотек, пам'ятника Шевченкові та дитячої інтелігентності. Зіткнення її глибокого особистого бачення з чужим, відстороненим поглядом коханої людини («Мордор», туман, недобудована «Донбас-Арена») стає психологічним випробуванням. Іспитом який підкреслює, наскільки рідне місто залишилося частиною її власної ідентичності. А сам твір залишає світлий, але тужливий після смак… Адже любов до людини й любов до втраченого у часі рідного Донецька співіснують у різних вимірах пам'яті…
«Новий Коледж» Тетяни Плихневич — це гостра соціально-сатирична повість про руйнування класичної освітньої традиції під гаслами «процесів стандартизації та реформування» (впізнавана пародія на Болонську систему).
Після пожежі в рідному «Старому Коледжі» студенти та викладачі опиняються в «Новому Коледжі», де панує бюрократія. Тут, зараз і відтепер — глухе зубріння, формалізм, відсутність живої практики та нищення індивідуальності. Плихневич переконливо показує, як за помпезними гаслами про «новітні методики» ховається звичайна економія ресурсів, їх розтринькування, витіснення найкращих педагогів і перетворення навчання на «царину сірості».
Ось як опис згарища створює тривожну й зловісну атмосферу з перших рядків:
«Великий натовп навкруги будівлі, багато яскраво-червоних машин. Вони підбігли ближче і заклякли. Четвертий поверх коледжу став чорним. Вікна з відбитими шибками зловісно дивились на світ. Від них чадило.»
І далі сценічний момент, де за розмитим бюрократичним лексиконом ховається справжній зміст реформ, які студенти сприймають на слух по-своєму:
«Весь світ зараз вчиться за новою системою. (Він назвав її якимось дивним ім’ям. Наталя почула – Болоцька, а Маріанна – Оболонська.) Усі навчальні заклади у Києві – інститути, й технікуми, й коледжі, і навіть середні школи – навчають за цією Оболонською-Болоцькою системою. Єдине місце, де її вперто відмовлялися застосовувати – це сумнозвісний Перший (Старий) Коледж.»
Напруга твору зростає. І от настає найбільш драматичний момент — це мовчазний протест найкращих викладачів, які відмовляються працювати за новими «оптимізованими» стандартами:
«Вчителів ніхто не виганяв і не звільняв – вони йшли самі. Пішов математик, заявивши, що п’ятнадцять годин на предмет за семестр – це наруга над царицею наук. Поклала заяву на стіл вчителька англійської – вона не уявляла, як можна вчити іноземній мові групу у сорок осіб... Йшли геть найкращі вчителі, не згодні з Оболонською системою, приниженням власної гідності. Йшли ті, що були обличчям коледжу.»
І роззявляє свою пащу абсурд нової методики… Де лише загибель сенсу: Ось, приміром, діалог, який ілюструє заміну практичних знань формальною здачею тестів:
«– А задачі? – не втрималася Маріанна. – Ми їх будемо розв’язувати?
– Навіщо? – здивувався лектор.
– Як – навіщо? Я задля чого тоді теореми?
– Щоб бездоганно скласти тест. А задачі – нащо вам задачі? Ви ж не математики – філологи.»
За цим і фінальний акордно-пейзажний підсумок. Він в описі атмосфери та внутрішнього стану студентів, де похмура груднева погода зливається із загальним знеособленням:
«Ні зимової погоди, ні зимового настрою не відчувалося. Ті ж самі нудні та тоскні пейзажі: голі дерева, сіре небо, сірий асфальт під ногами, сірі коробки непоказних будівель. Сіре життя. Сірий настрій. Царина посередності та сірості.»
Отака нині проза…
Щож її єднає?
З цього огляду «Портал» Сергія Храпчука, «Я покажу тобі Донецьк» Freya Stern та «Новий Коледж» Тетяни Плихневич — об’єднані кількома глибокими наскрізними темами та смисловими мотивами Втрати та руйнування рідного простору… У кожному з творів персонажі переживають фізичну або духовну втрату важливого для них місця. У Храпчука це занедбаний храм і понівечений парк; у Freya Stern — рідний, доглянутий Донецьк, який опиняється під загрозою відчуження через чужий погляд і війну; у Плихневич — згарище «Старого Коледжу», де згоріла не лише будівля, а й дух справжньої освіти. Так занотовано художнім словом, вдалим і професійним, сум за тим, що вже не повернути… Ніколи?...
Тексти просякнуті відчуттям туги за втраченим гармонійним станом. Повторюся: — це проза про внутрішній опір сірості, байдужості й руйнуванню, де єдиною опорою для людини залишаються її власні цінності, пам'ять і любов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2026
автор: Сумирний