[i]« Досвітні вогні
мені душу гнітили...»[/i]
Леся
І
Наші греблі не «той уже рве»,
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.
ІІ
В тім немає моєї вини,
що минає життя у напрузі
від навислої з неба війни.
Сиротіє душа восени –
не квітує калина у лузі,
чумакують у засвіти друзі,
відлітає минуле у сни.
Та і нинішнє вже у музеї,
на вітрині – фігури чужі,
футуризму немає межі...
небо втілює наші ідеї –
у людини від мислі цієї
атрофуються фібри душі.
ІІІ
Умирають ідеї Езопа
і сізіфи давно у тюрмі...
не показує скромна Європа,
що у римлян було на умі.
Еволюція від революцій
не покращує якості душ.
Благородне конає у муці,
а війна помагає падлюці
відмивати украдений куш.
У чужого по духу кумира
перемоги нема на війні,
але є мишоловка для сиру...
...............................................
обіцянок «досвітні вогні»
ледве жевріють у далині.
Може бути, не буде ясиру?
Пливемо у одному човні.
У Харона такі не одні,
що шукають у вирії миру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069515
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2026
автор: I.Teрен