[color="#ff0000"][b]ІV. ОСТАННЄ ПРОРОЦТВО ТІБЕРІЯ
[/b][/color]
У підвалі старого і́нсулі – багатоповерхового будинку для бідноти на окраїні Помпей – пахло вологою, дешевою оливковою олією та свіжоспеченим ячмінним хлібом. Тіберій, чоловік із поріділим волоссям та глибокими, спокійними очима, обережно розламував теплий буханець. Навколо нього на земляній підлозі сиділо з десяток людей: раби, портові вантажники, убогі вдови з дітьми. Вони були нижчим прошарком цього блискучого міста, але тут, у напівтемряві, під світлом єдиної масляної лампи, вони почувалися рівними.
– Пам'ятайте, – тихо, але впевнено говорив Тіберій, роздаючи шматки хліба, – Господь не дивиться на те, чи є на вас дорога тога, чи ви носите кайдани раба. Він дивиться на серце. Любіть ворогів ваших і моліться за тих, хто вас переслідує.
– Легко тобі казати, старче, – пробурчав один із вантажників, забираючи свою порцію. – На ринку міщани плюють нам під ноги, а наглядачі в порту готові забити батогом за кожну розбиту амфору. Їхні боги дають їм багатство, а наш Бог обіцяє царство лише після смерті.
[color="#ff0000"][i]– Земне багатство – це лише порох, друже мій,[/i][/color] – лагідно посміхнувся Тіберій. –[color="#ff0000"] [i]Воно приходить і йде, як дим. А любов та милосердя залишаються у вічності.[/i][/color]
Раптом зверху пролунав глухий, тупий удар. Потім ще один. Зі стелі підвалу посипалася суха земля, засипаючи скромну вечерю. Масляна лампа хитнулася і впала, зануривши кімнату в повну темряву. Але справжній жах почався за мить: стіни інсули над їхніми головами затріщали з такою силою, наче їх ламали гігантські руки.
– Це гнів Юпітера! Боги карають нас! – закричав хтось у темряві. Люди в паніці кинулися до вузького виходу, штовхаючи один одного та топчучись по руках.
Тіберій не піддався загальному безумству. Він спокійно підвівся, намацав у кутку свій простий дерев'яний хрест і кадило, яке використовував для таємних служб, і повільно вийшов на вулицю слідом за натовпом.
Зовні вже панувало справжнє пекло. Небо над Помпеями розривалося від зловісних криваво-червоних блискавок, а з гігантської чорної хмари на місто летіли розпечені шматки пемзи. Люди бігли крізь дим, задихаючись від сірчаного чаду, кидаючи речі, дітей, гублячи людську подобу в намаганні врятувати власне життя.
Тіберій вийшов на саму середину площі. Навколо нього руйнувалися вікові храми, падали статуї язичницьких богів, розлітаючись на мармурові друзки. Він підняв свій хрест високо над головою і заходився кадити, розганяючи задушливий сірчаний дим солодким ароматом ладану. На його обличчі не було ні страху, ні паніки. На картині Брюллова він застиг у лівій частині полотна як скеля серед бурхливого моря: його погляд звернений прямо на палаюче небо, а на губах – остання молитва не за себе, а за душі цих нещасних людей, які в паніці бігли повз нього, раптом усвідомлюючи крихкість свого світу. Він знав, що його земний шлях закінчено, але вірив, що за цією вогняною стіною на нього чекає початок чогось вічного і прекрасного.
[i]Далі буде.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069291
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.09.2026
автор: Сіроманка