Рідні за столом

Вибух!  Рве  небо  гіркава  імла.
Ранок  вдягає  саван  тривог.
Скрикнула  тиша.  Сирена  звела
Свій  божевільний,  гучний  монолог.

Сонце  нахмурене.  Попіл  і  дим.
Світло  холодне,  мов  лезо  ножа.
Скло  на  паркеті  блищить  крижаним…
А  там,  за  вікном,  смертельна  межа.

Гуркіт!  У  стінах  скипає  метал.
День  невблаганний  січе  нас  дощем.
Мрії  —  у  друзки.  Здіймається  шквал.
Кожну  секунду  пронизує  щем.

Місто  у  шрамах.  Німіє  вокзал.
Вулиці  тонуть  у  чорній  пітьмі.
Вітер  крізь  хмари  несе  свій  сигнал.
Тіні  блукають  по  рідній  землі.

Знову  приліт!  І  здригається  світ.
Темрява  сіє  навколо  страхи.
Віра  тримає  незримий  свій  щит.
Трасери  креслять  смертельні  штрихи.

І  крізь  залізо,  крізь  темряву  й  крик,
Крізь  рвані  хвилини  й  жахи  війни,
Встане  світанок,  здолавши  тупик,  
Сонце  розбудить  нам  крила  весни.

Квіти  проб'ються  крізь  тріщини  плит,
Радість  наповнить  оселі  теплом,
Мрії  розквітнуть,  осяявши  світ,
Рідні  зберуться  за  щедрим  столом.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069190
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2026
автор: Svetoviya