[i][color="#ff0000"][b]12 сюжетів з життя мешканців римського міста, навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
[/b][/color][/i]
[color="#ff0000"][b]ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней[/b][/color]
[i](задум авторки) [/i]
[color="#ff0000"][i]Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас заворожує не лише вражаючий уяву розмах природної катастрофи, а й неймовірна, майже жива експресія людських облич. Століттями історики вивчали сухі археологічні звіти, а туристи розглядали кам’яні зліпки тіл, залишені в гарячому попелі Везувію. Але за кожним мармуровим уламком, за кожним відбитком на бруківці ховається людина та її життєва історія. Людина, яка ще за хвилину до апокаліпсису мала свої таємниці, дрібні турботи, великі сподівання чи невисловлені обра́зи.
Моє найбільше бажання як авторки цих сюжетних історій – розбити вікове скло часу, оживити застиглих у фарбах персонажів Брюллова і повернути їм їхні голоси. На цих сторінках вони знову почнуть дихати, любити, сперечатися й мріяти. Ми пройдемо разом із ними їхній останній, здавалося б, зовсім звичайний літній ранок, щоб зрозуміти: трагедія стародавнього римського міста Помпеї – це не лише історія про смертоносний вулкан Везувій, який раптово прокинувся і скинув із Землі все живе довкола себе, це історія як засторога… про крихкість нашого власного буття.
[/i][/color]
***
[color="#ff0000"] [b] ПРОЛОГ[/b]
[/color]
[b]Античний ХОР: [/b]
[i]– Слухайте, смертні, історію тих, хто будував на піску свої замки,
Тих, хто гадав, що за золото можна купити прихильність безсмертних.
Ранок займався над містом, ласкаве сонце міняло багрянець на злато,
Люди прокинулись, повні турбот про маєтки, хвалу та величність.
Хтось приміряв шлюбний кужіль, у коси вплітаючи квіти духмяні,
Хтось рахував сестерції, плямуючи пальці в лихварському бруді,
Жрець вимивав срібну чашу для жертви німому кумиру,
А легіонер чистив зброю, втішаючись славою Риму.
Марні діяння людські! Мов порох, що вітер розносить над морем!
Гори мовчали до часу. Зелені схили ховали розпечене серце,
Гори чекали на знак, щоби змити гординю людського творіння.
Що є людина перед ликом розгніваних надр і розколотих крил Олімпу?
Тінь, що зникає у сутінках; пара, що тане над теплим потоком.
Вілли з мозаїк коштовних, портики з мармуру, пишні палаци —
Все обернеться на прах, на німу неосяжну руїну.
Тільки любов, що тримає за руку в хвилину падіння,
Тільки жертовність, що тілом своїм закриває дитину,
Смерті лишаються непідвладні, коли замовкають Помпеї.
[b]Подивіться на тіні минулого. Вони оживають у слові.
Слухайте подих землі. Починається день їх... Останній.[/b]
[/i]
***
[color="#ff0000"][b] … КОЛИ ЗУПИНЯЄТЬСЯ ЧАС!..
[/b][/color]
Ранок [b]двадцять четвертого серпня сімдесят дев’ятого року нашої ери [/b]починався в Помпеях так само, как і тисячі ранків до цього. Сонце повільно піднімалося над кучерявою, густо зарослою зеленими виноградниками вершиною Везувію. Гора, яку мешканці Кампанії століттями вважали мирним сусідом, ліниво купалася в перших золотих променях, відкидаючи довгу тінь на розкішні вілли патриціїв.
Місто прокидалося під звичний, заколисуючий шум. Раби у коротких грубих туніках уже шурхотіли пальмовими мітлами біля порогів, змиваючи нічний пил із мозаїчних написів «Salve!» на порогах. На базарі біля форуму торговці розкладали свіжу рибу, соковиті інжири та зелені оливки, голосно сперечаючись про ціни. З численних пекарень-пістрінів тягнувся солодкий, затишний аромат свіжого ячмінного хліба – круглі буханці, надрізані на вісім частин, якраз діставали з кам'яних печей.
Вулицями, викладеними великими тесаними плитами темного базальту, з глухим гуркотом виїжджали перші важкі вози. Перехожі обережно переступали через великі підняті камені-пішоходи, які допомагали перетинати дорогу під час злив, не забруднюючи взуття. Багаті міщани, загорнуті в білосніжні шерстяні тоги з пурпуровими смугами, поважно прямували до терм – міських лазень, де на них чекали розмови про політику Риму, масаж єгипетськими оліями та прохолодна вода басейнів. Жінки у витончених шовкових столах, скріплених на плечах золотими фібулами, посилали рабинь за свіжою косметикою та парфумами з ароматом мірри й лотоса.
У театрі та величній споруді амфітеатру на окраїні міста робітники розвішували велетенські кольорові тенти-веларії, що мали захистити глядачів від полуденного сонця під час вечірніх гладіаторських боїв. Життя вирувало в кожному термополії – забігайлівці, де з глибоких глиняних чанів, вмурованих у мармурові прилавки, вже наливали гаряче вино з прянощами та подавали сочевичну юшку. Усе місто було сповнене великих планів, палких надій та буденних турбот. Ніхто – від пихатого магістрату до закованого в кайдани раба – не здогадувався, що час для Помпей уже зупинився. Що на дні глибоких срібних дзеркал і в кольорових фресках на стінах вілл цей теплий серпневий день застигне назавжди.
***
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069076
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2026
автор: Сіроманка