…Так, ти помрещ, кінець моїм стражданням,
Я ж слово дав. Задую спершу свічку,
А потім вже тебе я загашу… До речі,
То не проблема, - світло знов ввімкнути,
А от тебе, як згаснеш, запалити
Не вийде вже: жмурям бо задубілим
Адреналін, підсрачники – все марно.
Віднині твою цноту заповітну
Не зможу збити вже, якби того й схотів,
Було, то загуло, голубонько, навіки, -
Твоє дівоцтво, квіточка моя,
Зів’яло, як цицькИ старої лярви,
А із троянди свіжої колись,
Що до підошви як гівно прилипла нині,
Вже не скрутити навіть косяка…
То ж дихай, кисень ще не перекрито,
Та будь за сніг біліша та холодна,
Мов каменюка у канаві взимку,
І все ж помри. Злигатись вже не зможеш,
Та хоч цілуй мене так пристрасно і палко,
Як перед стратою злочинець жалюгідний
Сокиру ката посмоктати марить,
Поплач, поплач, бо сльози – то гріхи
Твої розпусні й вироки воднОчас…
Та щоб я всравсь, вона в натурі плаче!..
То ж я повинен жалістю сочитись?
А ось вам хрін, обов’язок сакральний
Мій потребує бути непохитним
Жорстоким бути, бо пацан сказав,
А що сказав вже, то зроби, хоч лусни,
І хоч як боляче мені, тобі гаплик.
Молись, курвисько, я тобі й архангел,
І трійка сталінська, і кат старий із Лілля…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068294
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.09.2026
автор: Алексей Мелешев