Німота

Стою.  Дивлюсь.  Світанок  йде  в  долини,
І  день  цвістиме,  сипле  вишень  сніг.
Я  ще  жива  чи  випалена  глина?
Куди  той  слід,  що  вийшов  за  поріг?

Збираю  зорі,  наче  зерна  жита,
Їх  мало  вранці,  пусто  в  капшуку.
Хто  скаже,  скільки  ще  дано  прожити?
Мо'  п'ять  пелюсток  білого  бузку?

Стоять  сади,  мов  попелища  босі,
І  тиша  запеклась,  як  давній  біль.
Ми  ще  живі.  Але  чи  є  ми  досі,
Якщо  в  серцях  лишилась  гірка  сіль?

Простіть  усім  —  сади,  поля,  тополі,
Що  світ  тріщить,  мов  глечики  старі...
А  у  зіницях  —  згоїни  від  болю,
А  на  губах  —  молитви  вівтарів.

Та  з  попелу,  з  розчахнутого  глека,
Крізь  гірку  сіль,  крізь  біль  та  пустоту,
Зростуть  жита,  та  прилетить  лелека,
Й  освятить  світло  нашу  німоту.

30.07.26  р.  ©Ігор  Штанько

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066524
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2026
автор: Hmelyar