Стою. Дивлюсь. Світанок йде в долини,
І день цвістиме, сипле вишень сніг.
Я ще жива чи випалена глина?
Куди той слід, що вийшов за поріг?
Збираю зорі, наче зерна жита,
Їх мало вранці, пусто в капшуку.
Хто скаже, скільки ще дано прожити?
Мо' п'ять пелюсток білого бузку?
Стоять сади, мов попелища босі,
І тиша запеклась, як давній біль.
Ми ще живі. Але чи є ми досі,
Якщо в серцях лишилась гірка сіль?
Простіть усім — сади, поля, тополі,
Що світ тріщить, мов глечики старі...
А у зіницях — згоїни від болю,
А на губах — молитви вівтарів.
Та з попелу, з розчахнутого глека,
Крізь гірку сіль, крізь біль та пустоту,
Зростуть жита, та прилетить лелека,
Й освятить світло нашу німоту.
30.07.26 р. ©Ігор Штанько
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066524
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2026
автор: Hmelyar