Повітруля
Казка
Вона народилася пізньої осені, в полі за містом, з вітру й дощу, серед пожовклої напівсухої трави. Червоний листочок, який скинув уже сонний клен, був їй за домівку, а тонесенька м'якенька павутинка слугувала за колиску. Сіра мишка, що зробила собі нірку в землі, розповідала їй казки, вухастий зайчик, який забігав на поле поласувати корінцями різних трав, приносив їй із лісу гостинці, а строката сойка, що залітала сюди поназбирувати вдосталь розсипних серед трави насінин, переказувала міські та лісові новини. Польові трави наспівували малій колисанки, чорні вужики нашіптували про життєві мудрості - вчили уму-розуму, а кремезний жук-рогач надійно захищав її житло від непроханих гостей.
Усі довкола любили малу бешкетницю, що зранку до пізнього вечора віялась полем, весело сміялась, раділа життю. Її звали Повітруля. Маленька зеленоока дівчинка з густим каштановим волоссям, уквітчаним яскравим віночком, та ледь помітними тоненькими прозорими крильцями за спиною, завше уважна й люб'язна до інших. Куди вітер подме, туди й Повітруля піде. А там де вона, завжди сміх, радість та веселощі.
Повітруля полюбляла побавитись і серед польових квітів, і в гущавині дикого лісу, і на березі глибокого, затягнутого білим лататтям, ставка. Тільки до міста вона не ходила, бо мама забороняла їй те робити. Вона говорила донечці, що у місті все не так, як на полі й у лісі. Матуся часто розповідала малій, що місто зле, жадібне, заздрісне й жорстоке.
- Невже це правда, матусенько?, - перепитувала у нені Повітруля?
- На жаль, - відказувала мама. – У місті добра не знайдеш, дитино, годі його там і шукати. Добро воно тут, серед природи.
- Так, так, не знайдеш-ш-ш, - підтакували матусі вужики.
Ось тому Повітруля й не ходила до міста.
А за межами міста цю дівчинку знали й любили всі довкола: і корівки, що паслись у лузі, і бабки, що перелітали з квітки на квітку, і джмелики, що пурхали поруч.
- Дж-ж-ж. Куди біжиш?, - запитували вони Повітрулю, зустрівшись із нею зранку біля якоїсь яскравої пахучої квітки.
- Жу-жу, жу-жу-жу, в ліс я бавитись біжу, - весело відповідала їм мала.
Усім подобалась ця маленька безтурботна веселунка. Але насправді Повітруля зовсім не була безтурботною. Вона опікувалась всіма, хто потребував її допомоги. Коли захворіла в лісі стара сосна і її кора репнула й дошкуляла болем, мала замазала їй рани жовтою глиною. Від того сосна швидко одужала. Коли ромашка замерзала в полі від холодного осіннього вітру, Повітруля дбайливо обгорнула її земелькою. Коли хтось із лісових звірів ненавмисне зачепив і пошкодив мурашник, дівчинка допомогла мурахам його відбудувати. Коли малесеньке телятко застрягло у багнюці, вона покликала на допомогу корівок та свою маму – і вони разом врятували маля.
Зранку до вечора облітала Повітруля свої польові, лугові та лісові угіддя. І всім-всім допомагала. Ніколи не лишалась осторонь чужої біди. Кожне деревце, кожен кущик, кожна квіточка і травинка були знайомі з малою веселункою та її добрими справами. Так і жила, підростала Повітруля серед поля й лісу, лугу, ставу. От тільки ніхто з людей її ніколи не бачив, бо вона нікому з них на очі не показувалась. Може, хтось і чув про неї, але не зустрічав на своїй дорозі.
Трапляється, що людина, яка любить природу й уміє її слухати, приходить до лісу, поля, лугу, берега річки чи ставу, серед шуму вітру може почути: «Повітруле-е-е, Повітруле-е-е! Ти де-е-е? Додому йди-и-и-и!». То мама малої кличе її додому, коли та подовгу зайнята своїми важливими справами. «Іду-у-у!», - долинає до людських вух відповідь Повітрулі. А луна підхоплює те й несе, котить лугом, лісом, полем: «Е-е-е! И-и-и! У-у-у!».
Але більшості з людей здається, що то тільки вітер шумить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066188
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2026
автор: Маргіз