У Сонце закохалася Зима. Хтось скаже, що цього не може бути, бо Сонце добре й тепле, а Зима - холодна, ще буває й люта. Та так не поспішайте говорить, бо Сонце їй проміння посилало. Боялося сполохати краси тієї мить, коли у інеї промінням ясним грало.
А Сонце Зиму берегло. Якою ж гарною була… й сама не знала. Холодною здавалась, а сама снігами білими всю землю зігрівала. Вона просила в Сонця: «Ти світи!» Хотіла з Сонцем завжди поряд бути. Підсніжником всміхнулась навесні. Ту усмішку вже Сонцю не забути. А влітку між зелених трав, як лас-
тівка тут зранку низько вилась, пелюстки-руки простягла, ромашкою на нього
задивилась. Яке ж гарненьке личко у Зими! Цілунок Сонця – позолота ніжна. Радіє серденько моє, що є щасливою ця королева Сніжна.
Вона й у хризантемах розцвіте, як золотиста в край прилине осінь, і паву-тинкою легкою попливе назустріч Сонцю в неба чисту просинь.
-------------------------------------------------------------------------------------------
Перш ніж відмовитись захочеш від мети, коли здається, що мрія нереальна, ти на ромашку пильно подивись. До чого ж є у світі квітка гарна!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065754
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.07.2026
автор: Надія Башинська