Декілька думок під час обідньої перерви… (із творів мого друга)

Будемо  відверті:  поезія  здала  свої  позиції.  Вона  зникає  з  нашого  життя,  втрачаючи  роль  його  головної  прикраси.  Інтерес  «широкої  публіки»  впав  до  нуля.  Люди  все  рідше  заглядають  у  поетичні  рядки.  Ба  більше  —  поезія  майже  зникла  як  аргумент.  Її  не  почуєш  ні  на  галасливих  ток-шоу,  ні  в  звичайних  щоденних  розмовах.
Спробуйте  згадати:  які  вірші  за  останні  шість  років  обійшли  всю  країну?  Доведеться  добряче  напружити  пам'ять,  аби  згадати  бодай  щось...
А  як  щодо  цього:  «…дух,  що  тіло  рве  до  бою…  Рве  за  поступ,  щастя  й  волю…»?  Пам’ятаєте?  Якщо  так,  то  хто  автор?
Адже  поезія  за  будь-яких  часів  викарбовувала  місткі  й  потужні  формули  нашого  духовного  та  морального  буття.  Особливо  це  емоційне,  щемне  та  лірично-ніжне  світло  завжди  було  притаманне  українському  слову.  А  що  ми  бачимо  сьогодні  «неозброєним  оком»?  Чи  зустрічали  ви  останнім  часом  людину  з  книжкою  в  метро  чи  під  час  тієї  ж  обідньої  перерви?
Що  читаєте  ви  самі?  Що  в  руках  у  ваших  знайомих?  І  чи  є  там  місце  для  віршів?
Саме  тому  —  час  діяти!  Запрошую  сміливих  та  небайдужих  до  участі  у  літературному  конкурсі  «Свій  біль,  свій  жаль,  свої  пісні»  (проза,  поезія,  п`єса,  есеї,  нариси),  присвяченому  170-річчю  від  дня  народження  Івана  Франка.
Доведіть,  що  наше  слово  —  живе!
Тексти  твору  разом  із  короткою  біографічною  довідкою    автора  (одним  файлом  у  програмі  TXT)  надсилайте  на  ел-скриньку:  zeitglas.kaniv@gmail.com  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2026
автор: Сумирний